Архиєпископ Борис Ґудзяк про перші 100 днів свого служіння

Архиєпископ Борис Ґудзяк про перші 100 днів свого служіння: близькість і єдність, які я досвідчив, перевищили усі мої сподівання

 

Перші місяці на посаді для політиків чи урядовців вважають визначальними, стрижневими. Відразу після обрання чи призначення, новачки потрапляють у центр уваги публіки: за їхніми першими ініціативами, стилем, зустрічами детально спостерігають та їхні перші результати прискіпливо аналізують. Після перших 100 днів аналітики та лідери громадської думки традиційно змальовують портрет “нових облич”, висловлюють загальні оцінки та прогнози на майбутнє. Чи стосується це призначень у Церкві? Які критерії оцінювання ефективності церковного лідера? Як можна судити про пріоритети та перші рішення єрарха?

 

Архиєпископ Борис Ґудзяк офіційно розпочав своє служіння в Філадельфійській митрополії 4 червня. Перші місяці були інтенсивними: відвідини понад 30 парафій архиєпархії, літні паломництва, фестивалі та урочистості, зустрічі з молоддю в Філадельфії та на літніх таборах, старт всебічного пастирського та адміністративного аудиту, дві зустрічі з Папою Франциском та одна з Папою Бенедиктом, Конференція католицьких єпископів США в Балтиморі, Синод єпископів Української Католицької Церкви та Постійний Синод в Римі, дві поїздки в Україну. Зустрічі, конференції та презентації в різних містах Америки та світу, понад 100 проповідей, публічні промови, блоги, статті чи інтерв’ю. Після 100 днів служіння він поділився деякими своїми спостереження та конкретними планами.

 

Яким момент цього напруженого літа для Вас як нового митрополита Української Католицької Церкви в США Ви б назвали основним?

 

Таких моментів, звичайно ж, було багато. Але я дозволю собі розповісти про один досвід, який став особливим і допоміг мені намалювати цілісну картину перших місяців служіння. Цього літа я вперше в житті відвідав з’їзд організації “Лицарі Колумба”. Мене вразила присутність тисяч учасників, досконала організація і логістика події, звичаї та обряди інституції, що налічує близько двох мільйонів лицарів, які разом жертвують 80 мільйонів волонтерської праці та 200 мільйонів американських доларів на благодійність. Розмовляючи з Найвищим Лицарем Карлом Андерсоном, відповідальним за зв’язки з Україною та утворення гілки Лицарів в Україні, Майклом О’Коннелом та іншими членами організації, я був вражений зрілістю та мужністю їхньої віри та служіння.

 

Глибоко заторкнуло мене під час Конвенції свідчення Джона і Марії Кастільйо, батьків Кендрика Кастільйо, який три місяці перед тим загинув, пожертвувавши собою заради порятунку однокласників під час стрілянини в Денвері. Намагаючись обеззброїти нападника, він отримав численні поранення від пострілів впритул. Однокласникам вдалося перемогти, але Кендрика врятувати не змогли. Він хотів долучитися до Лицарів Колумба після досягнення відповідного віку і отримав титул Лицаря посмертно. Двічі мав нагоду особисто поговорити з його батьками, і вони погодилися приїхати на Собор нашої Архиєпархії в Філадельфії 7-8 грудня, щоб розповісти про свого сина — хлопця великої віри, сучасного мученика. Жертва Кендрика була Христоподібною: абсолютно беззастережною і спасенною для багатьох.

 

На жаль, того ж тижня відбулися масові стрілянини в Огайо і Техасі. Тепер наше американське суспільство поділене щодо використання зброї, міграції, та зростає напруження між різними етнічними і расовими групами.

 

Мене турбує культура зброї, у якій інструменти вбивства сприймаються як іграшки. Але ще більше турбує ситуація в американському суспільстві, коли молоді люди, які виросли в вільних, демократичних, плюралістичних та заможних обставинах, стають холоднокровними вбивцями. Зрештою, це ненависть, яка вбиває. Тиждень, що почався з трагедій в Ель Пасо та Дейтоні та завершився свідченням Марії та Джона Кастільйо, окреслив мені грандіозність виклику, що стоїть перед духовними та громадськими лідерами Америки.

 

Розмовляючи з батьками Кендрика, Ви досвідчили все найгірше і найкраще, що є в Америці…

 

Виглядає на те, що ми живемо у суспільстві, яке заплуталося і тепер намагається знайти вихід. У нас немає єдиної антропології, спільного визначення, ким є людина — чоловік і жінка, чим є подружжя чи родина. Люди все менше здатні до автентичного спілкування та справжньої відданості. Життя духа, спільноти, що їх плекає церква, відчуття спільності, що повинно виховуватися в родинах, перестають бути матрицею, що визначає та укріплює американське суспільство. Тріщини і розколи стають все глибшими та ширшими. Все більше увиразнюється потреба у справжньому особистому, культурному та політичному наверненні.

 

У нашому суспільстві не все гаразд. Ми ніколи ще не мали стільки і стільки не споживали, однак як легко ми спускаємося від багатства та привілеїв до ницості та навіть душогубства. Сексуальне насилля щодо дітей та підлітків у Церкві, медичних закладах, спортивних секціях, не кажучи вже про родини, епідемія порнографії, безвідповідальність вульгарної, принизливої політичної риторики, знакова розбещеність мільйонера, який закінчує своє життя самогубством, масові стрілянини, що забирають життя невинних жертв — усе це свідчить про глибочезні проблеми нашого суспільства. Щиро боюся, що перед тим як справи підуть на покращення, ми досвідчимо ще гірші речі.

 

Це надзвичайно сумний та тривожний аналіз. Однак, початок Вашої праці в США запам’ятається як велике свято. Повернімося до початку. Як Ви розпочали своє служіння?

 

Рясною Божою милістю та неймовірною інтенсивністю. Дякую Богові та моїм братам і сестрам за кожен день, який ми спільно прожили після 4 червня.

 

Ми розпочали глибоко зворушливим, духовно вкоріненим та символічним інавгураційним тижнем 2–9 червня під назвою «Від серця до серця». Літургії та молитви, зустрічі та бесіди, творчі та критичні роздуми залучили близько 3000 людей у Філадельфії та Вашингтоні — молодих та старших, членів нашої Церкви та друзів, американців та гостей з інших країн, заможних та бідних.

 

Цьому тижневі передувала напружена підготовка протягом трьох місяців, і він породив вихор бурхливих вражень, емоцій та поглядів.

 

Тепер, через більш ніж три місяці, ми в архиєпархії можемо з певної часової відстані оцінити благодать та єдність, які ми відчули під час октави святкувань. Єпископ Андрій Рабій, мій помічник, за допомогою єпископів Богдана Данила з Парми, Павла Хомницького з Стемфорда та Венедикта Алексійчука з Чикаго, архиєпархіальної адміністрації, духовенства, вірних та громадських лідерів здійснили дивовижну роботу. Складна логістика була настільки точною і непомітною, що це дозволило кожному зосередитись на найважливішому — спілкуванні з Богом і ближнім.

 

Людей справді приїхало багато. Схоже, що Ваші друзів хотіли Вам влаштувати гарні проводи.

 

Почнемо з того, що Блаженніший Святослав присвятив нам цілий тиждень, і з нами весь час була майже половина нашого Синоду єпископів з усього світу – 22 українських католицьких єпископи в одному місці, у одній громаді. Я розмістив уривки проповіді Блаженнішого Святослава від 4 червня на дверях свого кабінету. Займе багато років, щоб виконати мандат, яким він нас так щиро наділив. Єпископи очолювали служби, проповідували, відвідували парафії та протягом тижня зустрічалися з нашими людьми. Я особливо вдячний латинським та східно-католицьким єпископам, зокрема представникам Візантійської Католицької Церкви, за їхню духовну солідарність.

 

Брати у єпископстві прибули справді численно— загалом понад 50 — щоб бути поруч на початку дороги нового служіння. Протягом цих перших місяців архиєпископ Філадельфії Чарльз Шапю, кардинали Тімоті Долан з Нью-Йорка та Джозеф Тобін з Ньюарка проявили дружбу та підтримку, надаючи необхідні поради та допомогу. Митрополит Антоній Щерба з Української Православної Церкви в Америці вшанував нас своєю присутністю та молитвою. Я мав нагоду висловити свою подяку йому та архиєпископові Даниїлу Зелінському під час дружньої недільної зустрічі в Нью-Йорку.

 

Мушу попросити вибачення у 140 священиків, присутніх на службі інтронізації, більшість з яких були змушені простояли близько трьох годин: щось сталося з кріслами, які були встановлені напередодні ввечері. Я завжди цінуватиму і ще не раз переконаюся у непохитності наших священиків у молитві перед Богом у моєму наміренні.

 

Церемонія інтронізації та урочиста Божественна Літургія, а також низка заходів, що відбувалися того дня, мали на меті об’єднати людей з різних куточків США, Канади, України, Франції, Бельгії, Німеччини та інших європейських країн: духовенство, монашество та мирян різного віку та життєвого досвіду. Промовистим прикладом є хор. Хор, який співав під час Літургії, утворили 90 хористів із різних парафій. Ті, хто були особисто чи спостерігали через EWTN або Живе ТВ, можуть підтвердити, наскільки добре вони співали.

 

Це непрості часи для Церкви в Америці. Багато з тих, хто були на Літургії, ділилися, що отримали нове натхнення. До кого Ви насамперед зверталися?

 

Аудиторії були різні — духовенство, монашество, інтелігенція, люди похилого віку та молодь. Тиждень “Від серця до серця” розпочався проникливою та натхненною лекцією Джорджа Вайгеля, який своїм аналізом покликання східних католиків та дарів, якими ми повинні поділитися з рештою Вселенської Церкви, дав нам ґрунтовний початок.

 

Цілоденна зустріч монашества нашої митрополії, які вперше зібралися разом, сподіваюся, стала прецедентом, що матиме продовження. Сестри-василіянки гостинно приймали нас у своєму прекрасному Духовному Центрі. Монаші згромадження зменшуються і слабшають. Об’єднання і ділення турботами надало кожному згромадженню моральну підтримку, якої вони так потребують. Блаженніший Святослав провів ранок з нашим духовенством, а пообіддя — з монашеством. Плідною для мене була перша розмова у якості митрополита з братами-священиками, кожен з яких мав можливість висловитись, поділитися переживаннями і викликами своїх парафій та парафіян. Пресвітеріат та молодь є особливими пріоритетами мого єпископського служіння у Філадельфії.

 

Радію, що святкування поширилися і на Вашингтон, столицю США. Отець Марко Морозович та Факультет богослов’я Католицького університету Америки, деканом якого він є, організували вдумливу дискусію про сучасний стан та місію нашої Церкви в США. Особливо хочу відзначити голос молодих богословів різного конфесійного та етнічного походження. У контексті конференції було оголошено про створення програми українських церковних студій у цьому університеті. Ця програма отримала щедрий дар — п’ять мільйонів доларів — від єпископа Василя Лостена, нашого єпископа-емерита Стемфордського. О. Роберт Хітченс, ректор семінарії, та парафіяни Українського крайового собору Пресвятої Родини разом з працівниками та студентами семінарії святого Йосафата гостинно нас приймали.

 

Ви також провели зустрічі з лідерами українських громадських організацій та політиками в Вашингтоні?

 

У столиці ми з Патріархом Святославом зустрілися з урядовцями та представниками різних державних і громадських установ. Під час робочого обіду з лідерами українсько-американських кредитних спілок застановлялися  насамперед над проблемами українсько-американської спільноти. В Державному департаменті США дискусія про війну та гуманітарну кризу в Україні перейшла на геополітичний рівень українських викликів.

 

Під час тижня святкувань окремий день був присвячений молоді. Чому?

 

Було важливо продемонструвати, що душпастирська опіка над молоддю є нашим першочерговим пріоритетом або ж навіть місією. Ми хотіли достукатися до усіх закутків наших громад, а також вийти поза їхні межі. Особливістю Дня молоді стала зворушлива служба Зцілення, в якій брало участь 300 осіб, кожного з яких помазали цілющим миром сім єпископів. Така подія в нашій Церкві, мабуть, відбувалася вперше. Справжнім подарунком було те, що деякі діти з особливими потребами повністю брали участь у Дні молоді, зокрема, в імпровізованій грі в американський футбол.

 

 

Важко згадати, коли я грав востаннє!

 

Ще один важливий момент, який варто підкреслити — молодь відвідала старших малозабезпечених громадян в будинку “Вознесіння”, серед яких були афроамериканці, американці азійського походження, латиноамериканці, а також американці українського походження, та процесійно пройшлася через нашу околицю до святині святого Івана Ноймана, який для мене є прикладом єпископа, якого хочу наслідувати.

 

Октава «Від серця до серця» завершилася урочистою Вечірнею свята П’ятидесятниці та святкуванням Зішестя Святого Духа на Церкву, її служителів та вірних. Справді, плоди Святого Духа були серед нас: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність і стриманість. В очікуванні Царства ми вшанували пам’ять наших померлих: єпископів архиєпархії у крипті собору та духовенства, монашества, віруючих і тих, хто віддав своє життя за американську та українську свободу, на кладовищі у Фокс Чейз.

 

Молитву впродовж тижня супроводжував ангельський спів хору Українського католицького університету, який пізніше здійснив гастролі парафіями Нью-Джерсі та Нью-Йорка.

 

Ми багато молилися! (сміється) О. Роман Мірчук сказав мені, що ніколи раніше в соборі не служили стільки Утрень та Вечерень протягом одного тижня. Те, що відбулося під час тижня “Серце до серця”, показало, на що ми здатні.

 

Як Вас прийняла Філадельфія?

 

Вдячний мерові та міській раді Філадельфії за те, що вони на загальноміському рівні проголосили святкування початку мого служіння як тиждень “Від серця до серця”. Разом з представниками україно-американської спільноти міста ми провели плідні зустрічі з міськими урядовцями. У різних околицях Філадельфії багато проблем, які ми можемо намагатися вирішувати разом. Міська газета The Philadelphia Inquirer вийшла з передовицею про наше святкування з жартівливою назвою “Нова корона в місті”. Статті з’явилися в The New York Times та багатьох американських католицьких та українських медіа. Для багатьох американців це було перше знайомство з Українською Католицькою Церквою та українською спільнотою в Америці, і воно було успішним.

Прийом перевищив всі мої очікування. А сподівання, що прозвучали, взагалі приголомшують. Сподіваюся, що наш “медовий місяць” триватиме. Зрештою, все в Божих руках.

 

Відразу після святкувань в Філадельфії, Вас гостинно прийняла у свої ряди американські католицькі єпископи…

 

 

Так, зразу після П’ятидесятниці я поїхав на зустріч Конференції католицьких єпископів у США, що відбулася в Балтиморі. Не можу уявити дружнішого прийому. Єпископи справді шляхетні люди, що бажають добра своїй Церкві, вірним і духовенству. Вони вповні усвідомлюють провини і падіння та готові бути провідниками у реформі та покаянні. У ці радісні для мене дні я гостро відчував тягар викликів, що стоять перед кожним єпископом, та зрештою, перед кожним християнином ХХІ століття.

 

Опісля я окремо відвідав новопоставленого архиєпископа Вашингтона Вілтона Грегорі, який має грандіозний душпастирський досвід і у свій час очолював американську єпископську Конференцію. При нагоді я взяв участь у конференції  Orientale Lumen на тему “Одне місто, один єпископ: кордони Церкви у минулому, сьогоденні та майбутньому”. Це екуменічна богословська зустріч, яку організував Джек Фігель.

 

В серпні на запрошення свого давнього друга кардинала Долана я провів кілька днів відпустки у нього, слухаючи його поради та розповіді про реалії життя католиків в сучасній Америці. Для мене це дуже цінні знання після 32 років життя та служіння в різних європейських країнах.

 

Чи Ви відвідували парафії Вашої архиєпархії?

 

Вдалося відвідати майже половину, не враховуючи катедру в Філадельфії та Крайовий собор Пресвятої Родини в Вашингтоні. Почав з Віппані у штаті Нью-Джерсі. Це одна з найновіших парафій нашої архиєпархії, і вона гостинно приймала мене у першу неділю після тижня “Від серця до серця”. Парафіяни, громадські організації, а особливо молодь, були потужно задіяні.

 

Ми провели разом чудовий день молитви, розмов та святкування, що демонструвало нашу ідентичність та місію. Зворушила їхня спонтанна гостинність, хоча про візит було повідомлено лише кілька днів перед тим.

Цей день закінчився глибоко особистим досвідом: панахидою на могилі моїх батьків на українському православному цвинтарі святого Андрія у Саут-Баунд-Брук. Перед ними та перед усім цим великим поколінням, що зуміло подолати жахіття та геноциди тоталітаризму і Другої світової війни, щоб дати нам життя та основу прожити його добре, я завжди почуватимуся у боргу.

 

У липні та серпні я познайомився з нашими спільнотами, що належать до так званих північного та південного вугільних деканатів, а також деканатів Ліхай та Скайлкілл. Наші церкви чудові, і люди утримують їх з великою відданістю та гордістю. Мушу зізнатися, що з кожним днем все більше захоплююся нашими першими мігрантами, що прибули до Америки в 1880-тих роках і, не маючи ні копійки за душею, все віддавали на славу Божу та зміцнення спільнот. Блискучий граніт церкви в Шамокін, перебудована церква в Шенандоа, прекрасний спільнотний спів у Фраквілі та Макду мене глибоко зворушили. Кожна парафія справила своє унікальне враження, додаючи щось нове до мозаїки архиєпархії, що укладається у моїх думках та серці.

 

Швидке знайомство з південно-вугільним деканатом і його 12 церквами закінчилося святкуванням дня семінарії у Майнерсвілі. Це одна з трьох парафій у нашій архиєпархії, яка за допомогою сестер-служебниць все ще утримує школу. Протягом 80 років наші парафії у вугільно-видобувному регіоні проводять фестиваль, на який приїжджають вірні зі всієї архиєпархії, щоб підтримати діяльність семінарії у Вашингтоні. День семінарії складався з чудової Літургії, на якій я мав нагоду проповідувати, а потім, смакуючи пивом найдавнішої американської броварні, слухати історії про досвід віри п’ятьох поколінь.

 

Другий проїзд через вугільний деканат та відвідини інших десяти церков закінчилися Божественною Літургією на парафії в Оліфанті, де я бував давніше. Це місце пам’ятне для мене і для багатьох, бо це парафія, на якій служив о. Степан Гриньох, якому належить все американський рекорд найстаршого активного парафіяльного священика Північної Америки. Він прослужив на цій парафії майже 60 років (пішов на пенсію у віці 97 років у 2008 і помер у 2014).

 

Відвідування парафій дозволило мені краще познайомитися зі духовенством, одруженими священикам і їхніми родинами та неодруженими, бо я зупинявся на плебаніях, зустрічатися з людьми, ставити свої питання та бачити відкритість, щирість та очікування, що водночас глибоко зворушують і мотивують.

 

Що найбільше турбує парафіян?

 

На деяких маленьких парафіях про майбутнє говорили зі страхом. “Ви думаєте закрити нашу церкву?”, — питали. На парафії у Глен Лайн та у інших місцях наголошував на тому, що приїхав дивитися, слухати і пізнавати. За останні сім років в Паризькій єпархії, ми збільшили кількість душпастирських осередків з 13 до 38, тому як єпископ я не маю досвіду закривання парафій. Сподіваюся, що і не матиму. Молюся, щоб ми змогли не лише утримувати існуючі парафії, але й розширити нашу місію. Що це означатиме на практиці, ми з часом разом вирішимо.

 

Крім відвідин парафій, які були ще зустрічі та подорожі?

 

Це літо було позначене великою кількістю зустрічей, конференцій, зібрань: сотні єпископів, священиків, монахинь, тисячі вірних, особливо молоді, у п’яти країнах. Було святкування з русинськими греко-католиками в Пармі та зустріч на їхній парафії у Нью-Йорку. Двічі служив Божественну Літургію на парафії святого Юрія в Нью-Йорку. Український музей відвідую регулярно, а тепер оформив підписку в Музей американського мистецтва Уітні. До речі, моя хресна, тетя Стефанія, якій 90 років, мешкає в Нью-Йорку. Добре бути ближче, коли вона мене потребуватиме.

 

Після інтронізації я тричі відвідував сестер-василіянок у Фокс Чейс, востаннє з нагоди упокоєння в Бозі сестри Бернарди. Якою сміливою місіонеркою у пострадянській Україні аж до глибокої старості була ця вчителька музики! Два дні провів у Слоутсбурзі з сестрами-служебницями та долучився до прощі з нагоди празника Успіння — найбільшому щорічному зібранні українських католиків у США, яке сестри приймають уже 65 років поспіль. Незважаючи на нестерпну спеку, більше трьох тисяч паломників молилися і святкували разом.

 

День Незалежності України відсвяткував в Філадельфії разом з українською громадою та поїхав до Централії, що є символічним місцем. Це пенсільванське шахтарське містечко повністю спорожніло внаслідок підземної пожежі, що почалася в 60-тих роках минулого століття, і це призвело до виселення людей та знесення будинків. Перед пожежами в містечку мешкало 1500 осіб, а зараз — за переписом населення 2010 року — лише 10. Вціліли кілька будинків і наша церква. Їхати асфальтованими дорогами околиці, якої не існує, було досить моторошно. Церква і чудова природа різко увиразнили контраст між життям і смертю, символізуючи творчі та руйнівні можливості людини, злети та падіння громад загалом, і церковних зокрема.

 

Якими були Ваші перші рішення, окрім відвідин парафій?

 

Архиєпархія розпочала аудит, який проводить команда під проводом владики Кена Новаковського з Канади. Вони досліджуватимуть різні аспекти життя Філадельфійської архиєпархії: душпастирський, канонічний, юридичний, фінансовий та структурний. Владика Кен провів розмови з половиною священиків архиєпархії. Команда переглянула фінанси та попередньо дослідила канонічний та цивільний документообіг.

 

Чому виникла потреба провести аудит?

 

Аудит, слово яке походить з латинського audire “слухати” — це ефективний інструмент, щоб зібрати інформацію та дослідити можливості для росту. Така процедура добре спрацювала в Паризькій єпархії —моє служіння розпочалося і закінчилося процесом аудиту, яким керував владика Кен. Та ж команда у 2017-2018 роках проводила аудит Патріаршої курії нашої Церкви. Мета не просто слухати, але й супроводжувати. Такий аудит/супровід триватиме щонайменше рік.

 

Якими є перші результати?

 

Вже зрозуміло, що в архиєпархії є активні парафії, чудові церкви, віддані священики і вірні. Наші куріальні працівники також є дуже відданими. У нас складна демографія, і вже зрозуміло, що ми не досягаємо молоді. Роками ми втрачали людей через асиміляцію та секуляризацію — 80% вірних з кожного покоління. Програми євангелізації та катехизації потребують капітального ремонту. Мусимо більше працювати з людьми на особистому рівні — від серця до серця. І вірні, і духовенство позитивно поставилися до щирих зустрічей та розмов. Усі люди, зокрема священики, Церква та американське суспільство потребують надії та зцілення. Довіра є дуже крихкою. Надто багато конкуренції, особливо в галузі управління. Тому душпастирська опіка має перевагу над управлінням. Усі ми потребуємо того, що папа Франциск називає душпастирським наверненням. Стиль та слово Христа — Його послух Отцеві та стосунки з людьми, яких Він зустрічав —мають служити для нас вказівниками.

 

В архиєпархії є досить значний дефіцит, природу якого зможемо краще зрозуміти пізніше. Але вже зараз очевидно, що наші фінанси потребують творчої уваги та ґрунтовного перегляду і розвитку. На деяких парафіях зовсім мало людей, що ставить під сумнів їх “виживання”. Водночас вірні та духовенство демонструють велику рішучість. Євангелізація молодшого покоління — це найбільший виклик, особливо з огляду на детрадиціоналізацію культури та суспільства.

 

Називаючи тиждень початку Вашого служіння “Від серця до серця”, Ви однозначно показали, що ставите фокус на душпастирстві, а не структурах. Краще знайомство з ситуацією змінило фокус чи навпаки підтвердило перші інтуїції?  

 

Літній досвід лише підсилив інтуїцію висловлену під час тижня “Від серця до серця”, потребу душпастирського, особистого підходу у служінні. Це не означає, що на структури ніхто не звертатиме уваги, однак, структурні та фінансові рішення прийматимуться на основі духовних пріоритетів та пасторальних потреб. Трохи займе часу, щоб визначити, які структури є необхідними, і, мабуть, будуть певні складні фінансові рішення. Нам потрібно більше працівників, особливо священиків. Святих священиків! Разом з іншими українськими католицькими єпископами США ми написали спільного листа до кандидатів з поясненнями, яких душпастирів митрополія потребує тепер і в майбутньому.

 

Моїм найпершим пріоритетом є укріплення нашого духовенства: збільшувати кількість священиків, допомогти отцям рости духовно та інтелектуально, покращувати своє здоров’я, подорожувати, розширяти перспективи, поновлювати знання та вміння, зокрема проповідування. Ми всі мусимо навчитися говорити від серця до серця. Другим пріоритетом є праця з молоддю. Це найбільший виклик чи навіть питання життя чи смерті. У цьому випадку не можна перестаратися.

 

Протягом останніх місяців я намагався слухати і дивитися. Аудит та Собор, який незабаром відбудеться, допоможуть ще глибше закарбувати слухання в корпоративну культуру нашої архиєпархії. Слухання —це лише початок, але також поступово необхідно робити висновки, що конкретно має бути зроблено. Ми повинні діяти в унісон з іншими єпархіями митрополії.

 

Протягом двох днів (29-30 серпня) наші єпископи з Канади та США перед загальним Синодом Церкви проводили зустріч в Римі, щоб обговорити спільні проблеми та підходи. Цього року саме американські єпископи були відповідальні за питання, що розглядалися. У щирій, братній, конструктивній дискусії ми змогли проговорити багато викликів, що стоять перед нами. Є бажання працювати разом, зміцнювати співпрацю щодо пошуку нових священиків, укладення літургійних текстів та праці з молоддю.

 

У інтерв’ю відразу після призначення Ви говорили про те, що повертаєтеся додому. Чи за перші місяці в Америці Ви це досвідчили?

 

Остання частина моїх перших 100 днів серед іншого була позначена двома відвідинами Сиракуз — міста, у якому я народився. Римо-Католицька дієцезія Сиракуз отримала нового єпископа, яким став Дуглас Луція. Його хіротонія та інтронізація дозволили мені з іншої перспективи побачити свій “новий початок”. Якщо у Філадельфії, як дражнила місцева газета я був “новою короною в місті”, то в Сиракузах я був навпаки “хлопцем з місцевих”, що приймали нового єпископа.

 

Приїзд до США, до Сиракуз, родинне весілля (племінниці Катерини і її чоловіка Жоао, що походить з Бразилії), відвідини хресної та друзів молодості і студентських років принесли багато радості. Деякі друзі — наприклад родина Темницьких чи Іко Лабунька — люб’язно возили мене на зустрічі, інші — такі як Борис Буняк — зайнялися справою покращення мого здоров’я. Я все ще не вповні знову американець, бо не маю власного авто, а тому користаю з сердечності наших священиків і особистих друзів.

 

Мушу згадати, що нова родина також давала мені відчуття дому. Впродовж цього літа зі мною були єпископ-помічник владика Андрій Рабій, канцлер о. Петро Вазло та інші віддані члени нашої курії. Кожен невтомно працював, щоб найкраще ввести мене в курс справ. Ми звикаємо одне до одного. Сподіваюся, що разом відкриваємо свої серця до Божої волі, а вуха — до Його голосу.

 

Я знову відкрив красу Америки і її природи, пагорби Пенсильванії і Нью Джерсі, білий мармур Вашингтона, прогулянки по High Line в Нью-Йорку, добрі розмови з людьми, що шукають способу як вірити і виконувати своє покликання.

 

Цього літа я також намагався згадати як відпочивати по-американськи. Вихідні з пластунами повернули мені спогади дитинства та юності (до речі, хочу відвідати СУМ, Тризуб та інші молодіжні організації якомога швидше). Побував на домашньому матчі філадельфійської бейсбольної команди, і будучи уродженцем штату Нью-Йорк, вперше в житті побачив гру на стадіоні Янкіз. Кардинал Долан ніяк не може забути, що під час гри замість гот-дога я взяв суші. Ніколи більше не повторю цієї помилки!

 

Деякий час Ви також провели в Європі?

 

Обов’язки голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків УГКЦ та президента Українського католицького університету вимагають регулярно бувати в Європі.

 

Цього літа була ще одна особлива нагода — дводенна зустріч з Святішим Отцем. Одинадцять єпископів —митрополити та члени Постійного Синоду нашої Церкви — провели безпрецедентну аналітичну зустріч з Папою Франциском, десятьма кардиналами, архиєпископами та іншими членами Папської Курії щодо становища Української Католицької Церкви в контексті агресії проти України та гуманітарної кризи, що з неї витікає, міграційної хвилі, внаслідок якої десять мільйонів громадян України покинули Батьківщину протягом останніх 25 років. Скликавши таку зустріч та присвятивши їй особисто час, Папа Франциск підкреслив наскільки близькими йому та Святому Престолові є страждання маргіналізованої та загроженої України. Він хотів, щоб його команда мала найповнішу інформацію стосовно життя української Церкви. У нас було два дні, щоб розповісти про історичні передумови та сучасні проблеми. Під час дискусії багато часу присвятили українцями та церковному життю на поселеннях.

 

Багато хто зауважив, що президент Путін прослизнув на зустріч з Папою перед нами. Однак це не мало великих наслідків. Папа і його курія з уважністю слухали презентації єпископів, які приготували досконалі звіти і  пояснювальні матеріали, і питання, що вони піднімали. Жодна інша Східна Католицька Церква ще не мала нагоди бути так вислуханою Римом. Це було унікальне вправляння у взаємному слуханні та доброзичливості.

 

Також провів зустрічі в Відні, взяв участь у благодійному вечорі Центру Анни Київської, вдалося бути присутнім на засіданні Сенату (наглядової ради) УКУ та вітати президента Університету Нотр-дам у Львові. Радів можливістю зустрічі з студентами і працівниками УКУ.

 

У Польщі ми провели змістовну зустріч щодо духовних основ європейської єдності з філософом Кшиштофом Чижевським та командою Центру Анни Київської.

 

Ще раз довелося поїхати у Європу на зустріч Синоду єпископів УГКЦ в Римі та святкування початку нового навчального року в Українському католицькому університеті. Мої перших 100 днів завершувалися зустріччю з десятьма тисячами молодих людей, які приїхали з різних куточків України та з інших країн, щоб взяти участь в фестивалі “Вітер На-Дії”, що відбувався на території кампусу УКУ. Це справді додало надії!

 

Як Вам вдавалося поєднувати різні світи, у яких Ви працюєте? Чи створена відповідна система?

 

Щоб ефективно виконувати служіння митрополита Філадельфії, президента Українського католицького університету та голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків нашої Церкви, потребую дисципліни, досконалого тайм-менеджменту та бездоганної комунікації. Дякувати Богові, завдяки сучасним технологіям сьогодні цілком можливо провадити міжнародну чи навіть міжконтинентальну команду.

 

Глибоко вдячний багатьом з родини УКУ і з Паризької єпархії за їхню готовність провести певний час в США, щоб полегшити для всіх перехідний період. Сподіваюся, що наша архиєпархії ставатиме все більш міжнародною. Може виглядати, що міжнародний досвід потрібен не усім, але це не так. Вихід поза межі “свого села” та нашого особливого культурного контексту надихає і розвиває смирення. Ми бачимо, що наші проблеми не унікальні і наші тягарі не найважчі, а водночас — що інші відважно і творчо йдуть вперед, незважаючи на насилля, війну чи культурну розпорошеність, у якій перебувають. Ми разом.

 

Чи цього літа Ви мали нагоду хоч трохи відпочити?

 

Не певний, що відпочивати — це моє первісне покликання. Це були дні неймовірної відкритості та  глибинних зустрічей. Я багато вчився, і моя повага до досвіду інших лише зростає. Однак це також стосується певності, що Бог діє у моєму житті та у житті нашої Церкви. Так багато добра. Так багато життєдайності. Так багато правдивого і глибинного.

 

Іноді нашим покликанням є робити щось самостійно, а іноді результату можна досягти, налагоджуючи зв’язки з тими, хто вже це успішно робить.

 

Незважаючи на перехідний період, недосипання і постійний рух, я, здається, набрав кілька кілограм. Від вареників, якими пригощали в наших спільнотах, неможливо відмовитися.

 

Де б не був, я шукав можливості поплавати. Цього літа всюди — в Філадельфії, Нью-Йорку, Вашингтоні та Римі було страшенно спекотно: 40 градусів день за днем. У Філадельфії біля нашої катедри виявив гарний басейн, де також міг краще познайомитися з життям околиці та молоді різного походження.

  

Яким є найважливіший урок перших 100 днів нового служіння?

 

Останніх 100 днів ще раз переконали мене у тому, що всі люди, незважаючи на культуру, походження, мову та соціальний статус, потребують єдності. Водночас справжня єдність, автентичне спілкування та життя у живій спільноті для багатьох є трудністю. Засмучує порожнеча, яку особа відчуває всюди, зокрема в Церкві та посеред людей. Адже зараз так багато показухи, хайпу, гіперстимулювання і споживацтва.

Кічевість та порожня надутість і меланхолійна відчуженість культурних феноменів різко контрастує з радістю, миром та свободою, які ми досвідчуємо у дружніх стосунках з нашим милосердним Богом та одне з одним.

 

 

Не варто занепадати духом, споглядаючи консенсус переливання з пустого в порожнє та безплідні віяння моди. Життя — це чудовий дар, і його ми можемо отримати і ділитися з іншими безкоштовно. Справжня єдність з Богом і ближнім не втілюється і не виражається великими цифрами. Царство схоже на зерно гірчиці. Послідовники Христа як закваска в тісті чи сіль у страві. Найкраще отримуємо у маленьких пакунках. Справжнє йде від серця до серця. Душпастир сьогодні має бути присутнім і відкритим, не грати роль, а бути лише інструментом, що дозволить Святому Духові бути головним героєм. Я питав людей: “Чого ви очікуєте від мене? Яку пораду дасте?” Серед відповідей найбільше до мене промовило наступне: “бути духовним батьком”, “бути собою”, “бути близько”. Близькість і єдність, які я отримав протягом 100 днів перевищили мої очікування. Усвідомлюю, що не керую всім і покликаний віддавати все більше. Сподіваюся, що зможу довіряти Богові та моїм братам і сестрам, плекаючи довіру серед них. Це вже справжня пригода!

 

Розмовляла Мар’яна Карапінка

Вам також може сподобатися...