“Моя місія полягала в координації закупівлі конкретних речей у Жешуві та переправлення їх до семи сиротинців у Львівській області. Логістика є надважлива. Бо можна мати гроші, купити багато речей, але фізично не довезти їх до пункту призначення. Тому найперше треба знати, кому допомагаєте, зрозуміти їхні конкретні потреби, і аж тоді настає етап збирання коштів чи речей” – о. Микола Іванов.

Протягом п’яти днів отець Микола перебував у м. Жешув (Польща), де купував усі необхідні речі для дітей-сиріт, які перебувають в дитячих будинках Львівської області. Діти до цих будинків були завезені з окупованих територій та місць, де тривають бої.

Яким був перший день повномасштабної війни в Україні у Вашому житті? Як почався Ваш шлях допомоги Україні?

Я ніколи не забуду Божественну Літургію, яку служив 24 лютого: те, як я молився, як вимовляв слова…

З початком війни, люди почали висилали багато чеків, я їх склав на столі в офісі. І не мав конкретного плану як можу допомагати постраждалим, кількість яких постійно зростала. В один із тих днів моя дружина Анназайшла в офіс і каже: “Дивися на той папір, він означає гроші, і його ми можемо перетворити на добрі діла”. Ці слова не просто підтримали мене, а дали розуміння і силу до того, що я мав робити далі, і з чого все почалось (усміхається).

Як відбувалася збірка коштів, з якими Ви їхали до Польщі для надання допомоги?

Наша парафія Преображення Господнього в Шамокін, Пенсильванія, разом з колишнім районним комісаром Вінсентом Клаузі зібрала 140 тисяч американських доларів для допомоги Україні в часі війни. Вінсент Клаузі створив тимчасовий фонд для допомоги дітям-сиротам в Україні, про це було оголошено в нашій церкві, і спільними зусиллями ми зібрали кошти. Наша місцевість не має великої української еміграції, наші парафіяни – 5-те покоління еміграції, тому 80% пожертвували американці, які дізнались про Україну з початком війни. Зібрана ми перевели в польські злоті і привезли до Польщі готівку, щоб максимально зекономити час, бо ми мали лише п’ять днів, а справ – безліч.

Вінсент Клаузі зміг поїхати на один день до Львова, щоби особисто передати речі, в той час, коли я докуповував та завантажував наступні вантажівки.

Отче, розкажіть, будь ласка, з якими потребами звернулись до вас волонтери з України?

На жаль, в умовах війни я не можу розказувати, в які саме дитячі будинки ми доставляли допомогу. Якщо коротко окреслити, то за час перебування в Жешуві ми змогли зібрати допомогу для п’яти сиротинців загального типу та для двох спеціалізованих: в одному з яких перебували діти до двох років, а в іншому – діти з особливими потребами, які не можуть пересуватись самостійно.

Наш підхід був індивідуальним: хоча він вимагає більше зусиль, але є набагато ефективнішим. Ми не мали поіменного списку дітей. Це був список, в якому писало: дитина № 1 і опис її потреб. Волонтери подбали, щоби нічого з купленого не пропадало і було необхідним, ми мали список того, що кожна дитина їсть, розмір взуття і одягу та її потреби в медичних препаратах.

 Ймовірно, що умови, в які переселяють дітей-сиріт, не були передбачені для такої великої кількості новоприбулих.  Що саме Ви купували їм, якими є їхні потреби в часі війни?

Так, насправді є велика потреба конкретних побутових речей. Серед великих покупок був мікроавтобус Мерседес Спринтер, до якого ми інсталювали спеціальну платформу, яка допомагатиме дітям з особливими потребами комфортно пересуватися. Вихователі фізично не могли їх переміщати до лікарень для проходження терапії. Коли ми сказали, що придбаємо такий бус і встановимо платформу для підняття дітей на візках, то вихователі плакали. Саме в цьому дитячому будинку перебуває велика кількість дітей і обмежене число вихователів, які є з ними 24 години 7 днів на тиждень. Також вони попросили придбати телевізор, щоби могти включати дітям мультфільми, це хоча б трішки займає їхню увагу та допомагає абстрагуватись, бо коли всі діти в одному невеликому приміщенні, то це дуже складно. Отож, ми їм купили один великий телевізор і два маленьких. Щоби офіс міг функціонувати, ми купили комп’ютери. Серед інших дрібних речей були: холодильник для зберігання ліків, сушки для одягу, подушки для маленьких дітей, постіль тощо.

Діти, яким ми допомагали, переселені з інших областей України. На жаль, вони були відірвані від навчального процесу. Тому першою необхідною річчю для школярів були планшети. Ми їх купили, щоби діти могли продовжувати своє навчання онлайн.

Серед викликів було знайти їжу, яка потрібна кожній конкретній дитині. Для нас це зайняло багато часу, але зробило нашу поміч максимально цільовою. Ми закупили дуже багато їжі. Коли я прийшов на склад, щоб розрахуватись за куплену їжу, то наше замовлення займало великий ангар.

Ми також хотіли щоб, незважаючи на те, що в їхній країні війна, діти мали змогу радіти. Коли купували взуття, то думали про те, щоб воно подарувало хоча б трішки радості дитині, тому намагалися вибрати найновіші та яскраві моделі. Це малий аспект, але знаємо, що пізніше діти дуже тішились тому взуттю і воно подарувало їм хоча б трішки усмішки після пережитих травм.

Також ми допомогли значній кількості дітей біженців, які з матерями втекли до Жешова з початком війни. Ці діти також потребували планшетів, одягу та їжі.

Як практично Ви організували закупи такої цільової помочі в цих об’ємах за 5 днів?

Рецепт простий (усміхається), ми лише вечеряли і то не кожного дня, а в руках протягом дня було двателефони, які постійно дзвонили. Це було виснажливо, але надихало. Найбільша складність була домовитись з доставкою, бо не всі польські компанії погоджувалися їхати в Україну та доставляти товари. Це пов’язано з високою ціною на страховку авто, які в’їжджають на територію країни, де є війна. Дякувати Богу, нам вдалось знайти українських водіїв, з якими ми домовились про доставку.

Як відбувалося перевезення дітей з окупованих територій та територій, де ведуться бої, до Львова?

Нам розказували, що багато дітей вихователі вивозили протягом ночі. Важко собі уявити, що в своєму юному віці пережили ці діти. Яку глибоку травму вони отримали.

Чи продовжуєте Ви тримати контакти з тими, з ким познайомились під  час місії в Польщі?

Зараз я співпрацюю з римо-католицькими священиками з Польщі, які працюють з нашими біженцями. За їхніми словами, на теперішній час проблемою є мовний бар’єр, а також психологічні проблеми. Отці пробують самі, а також за допомогою психологів, надавати допомогу українцям, але це складно. Тому зараз ми шукаємо психологів, які перебувають на території Польщі, і можуть працювати для українців українською мовою.  Багато людей є у важкому стані. Коли я підходив до біженців і з ними хотів розмовляти, то були випадки, коли мами не могли сказати ні слова. Це стосується особливо тих, які втікали з територій, на який велись або ведуться бойові дії. Також багато чоловіків тих жінок є на фронті.

З Вашого особистого досвіду, якою є найкраща черговість організації допомоги країні в стані війни?

Найперше ви мусите знати, кому допомагаєте, знати їхні конкретні потреби, і аж тоді настає етап збирання коштів чи речей. Якщо хтось хоче якнайефективніше допомагати потребуючим, маючи вже зібрані кошти, то варто допомагати конкретним людям, про яких ви знаєте і знаєте їхні потреби.

Як ця Ваша місія вплине на майбутнє?

Я вірю, що прийде час і ті діти, яким ми допомагали, не ставитимуть питання: “Чи варто допомагати”, а будуть допомагати іншим. Ланцюг любові збільшується: ми допомогли кількомстам дітей, вірю, що вони допоможуть у своєму житті в десять разів більше іншим.

Відео і текст — Галина Василиця