Сестра Теодора Копин: “Кожен є твоїм братом чи сестрою”

image_print

“Цієї війни не повинно бути. Вона  роз’єднала сім’ї, змусила матерів переживати за своїх синів та дочок. Увесь український народ проникнутий болем та змушений хоронити, не тільки своїх дітей, але і цілі сім’ї від спланованого геноциду російським агресором”.   

Сестра Теодора Копин, сестра Чину Святого Василія Великого, працює у благодійній організації Філадельфійської Архиєпархії «Комора Доброго Самарянина». 

***

З 16 по 30 квітня 2022 року сестра Теодора подорожувала східними теренами України з волонтерською місією. Головною метою її подорожі було зустрітися з людьми, які страждають.

Розкажіть, будь ласка, про Ваші враження від подорожі на схід України. Як Ви їхали, кого зустрічали по дорозі?

Коли ми в’їжджали до великих міст на сході, то панувала гробова тиша, темрява, жодного промінчика світла… навіть саме небо покрилося густими хмарами так, що жодної зірки не було видно. Коли ми стояли на одному з вокзалів,, то було чути, як летять снаряди, а також близько було видно спалахи вибухів, від яких ставало страшно.

Всюди я їхала поїздом і старалась по-особливому дати увагу дітям.  Наприклад, я познайомилась з Богданкою, яка була одна з багатьох дітей, що втікали зі сходу. Коли я підійшла до неї, то вона щось малювала. Я її запитала: “А що ти малюєш?”, вона відповіла: “Чортика, щоб він пішов геть, я не люблю путіна. Якщо він до нас прийде, то я його вижену геть.” Мені стало дуже шкода дівчинки, водночас я розуміла її стан, тому запропонувала, як альтернативу,  розмалювати Ангелика. Після спілкування, Богданка сказала, що роздасть своїх Ангеликів тим, хто на них схожий. Вона була дуже чиста і говірка, і в один момент сказала: «А моя бабуся цілу ніч чомусь плакала….» Ця історія торкнула мене глибоко, я відчула стан дитини та її переживання. 

Наприкінці подорожі, діти особливо раділи виходу з поїзда. Вони відчували себе в безпеці, хоча й не знали, куди йдуть. Один зовсім маленький хлопчик сказав: «Я допоможу тобі, мамо, я достатньо сильний, не хвилюйся!» Мені було тепло бачити, як діти піклуються про своїх батьків.

Один з провідників розповідав про перші дні війни. Коли вони вивозили людей зі сходу України, вокзали були переповнені, у вагонах навіть не було місця сісти.  Люди без перестанку плакали. Вони не мали нічого зі собою, навіть найелементарніших речей. Найболючішим для нього було те, що люди підходили і просили їжу. 

Пасажири мали зі собою тільки маленькі сумки, бо їхали  з надією, що повернуться додому. Багато з них говорили, що важко було їм залишати їхні домівки, а також вони прагнуть повернутися якнайшвидше додому. “Ми не можемо залишити нашу неньку Україну, ми тут народилися, тут виросли наші діти…” 

Сестро, розкажіть, як це їхати в поїзді на великій відстані під час війни. 

Мене вражали вокзали. Там була величезна кількість людей, які втікали зі своїх домівок. В моїй пам’яті добре закарбувався момент, коли одна жінка, тримаючи на руках двох дітей, плакала і говорила: «Я хочу додому! Чому ми маємо тікати? Що маю робити далі? Де мені подітися?». Її чоловік зі всіх сил підтримував її та старався втішити дружину,  але словами не можливо було потішити – сльози і розпач були занадто великими, щоб їх приховати.

Пригадую, як через обстріли та небезпеку, наш поїзд відпустили набагато швидше. Коли поїзд рушив, люди з радістю вигукнули: «Нарешті, слава Богу, що ми їдемо!» Насправді біль, який переживають люди, напевно не зрозуміти тим, які через це не переходять. 

Чи мали ви можливість спілкуватись або зустрічатись зі священнослужителями УГКЦ на сході?

Так, я зустрілася з багатьма священниками, які на початку війни були змушені втікати з окупованих міст. Але незадовго вони повернулись на схід, бо відчували свою потрібність. Казали, що мусять допомагати своїм людям, які проходять через біль та страх. Навколо них гуртуються багато волонтерів, які з великою готовністю віддають свій час для кожного, хто звертається до них про допомогу. Тоді розумієш, що кожний є твоїм братом чи сестрою. Церковні подвір’я є наповнені дитячим сміхом, і це звільняє  від почуття страху і смутку…

Розкажіть, як можна допомогти людям у стані війни, крім того, що надавати матеріальну допомогу.

 З одного боку люди хочуть ділитись пережитим, а з іншого – не мають сили і бажання говорити. До прикладу, мені декілька жінок розказували, як снаряди влучили в їхні будинки і вони чудом вижили. Один з очевидців ділився, як під час бомбардування не поїзди тряслися не лише потяги, а сама земля, довкола літали ракети.

Я вдячна Богу, що мала можливість говорити з людьми. Багато з них зараз у шоковому стані, зболені та зранені. Наші люди зараз багато страждають і ці страждання надто глибокі… 

Я познайомилась з однією жінкою, яка врятувалась від смерті завдяки тому, що пішла в магазин за продуктами. Коли вона повернулась з магазину, то її хати вже не було, бо влучив сняряд. Дві родинні дачі також розгромлені, і вона залишилась без нічого. Жінка їхала до Львова, не знаючи, хто її там зустріне і де вона зможе жити. Дякувати Богу, волонтери її зустріли дуже тепло, на прощання я теж їй дала гроші. За 2 хвилини вона прибігла і почала дякувати: “Сестро, ви мені дали так багато, що ви собі навіть не уявляєте. Ви  дали мені надію і тепер я знаю, що у мене все буде добре…” 

Також я мала можливість відвідати організації, які опікувалася людьми, що  втекли з Бучі та інших знищених міст. Там я зустріла жінку, яка виїхала зі своїми двома крихітними дітьми та маленькою дитиною друзів. Ще одна жінка з чоловіком з інвалідністю була в будинку, який потрапив під обстріл, і їх, дякувати Богу, змогли витягли з-під завалів. Таких історій безліч, люди дуже безпорадні і вдячні. 

Тут, в Америці, працюючи з бездомними людьми, я відчуваю їхній біль. Я розумію, як їм важко не мати житла чи їжі. Але їхній біль кардинально відрізняється від болю, яку відчувають люди в Україні. Українці мусять раптово тікати зі своїх домівок без нічого, і найстрашніше те, що вони не впевнені, що буде завтра. Вся країна перебуває в постійних стражданнях і  сльозах за себе та своїх рідних.

Розкажіть як сестри  Вашого Чину допомагають постраждалим.

У Львові наші сестри опікуються біженцями, і багато їм допомагають. Також в інших містах наші сестри приймають біженців, працюють в лікарнях, з військовими, перевозять онкохворих дітей, активно допомагають волонтерам з Європи доставляти гуманітарну допомогу до місць, де її найбільше потребують. 

Які висновки Ви зробили після перебування в Україні?

Я зрозуміла, що, залишаючись в безпеці, мусимо пам’ятати про тих, які тижнями, місяцями змушені ховатися в підвалах без їжі, води і базових засобів для існування; про тих, які втрачають своє життя заради майбутнього нашої країни. Назагал, люди неохоче розповідають про свої переживання, але їхні очі є наповнені сльозами і болем, і ти розумієш, що ти не можеш потішити чи розрадити. 

Розмовляла Галина Василиця

 

image_print

Вам також може сподобатися...