“…хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба. Так само й Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох!” (Мт. 20. 26-28)

Як ви думаєте, які відповіді ми можемо отримати, коли запитаємо себе: “Що ми думаємо або які асоціації у нас виникають, коли перебуваючи в лікарні, ми бачимо капелана?” Думаю що відповіді будуть різні, але одна з найпоширеніших буде думка: “Щось трапилось? Мабуть хтось помирає, чи можливо мені хочуть сказати якийсь поганий діагноз?”. 

Своє капеланське служіння я розпочав у  2016 році по програмі Clinical Pastoral Education. Як капелан/студент я стажувався в одній з лікарень Adventist HealthCare, де тепер працюю як паліативний капелан. Більшість людей бачить капелана як священнослужителя для уділення Святих Тайн в критичних моментах життя. Але Святі Тайни та молитва це лише частина капеланського служіння. Тоді і виникає найважливіше питання: яка роль та яке завдання медичного капелана?

За 6 років мого служіння 3 роки припадають на інтенсивний час пандемії, я можу з певністю сказати, що капеланство — це не робота, а покликання. Покликання, яке потребує багато підготовки, інтенсивної праці над собою, як духовної так і емоційної, та повсякденного служіння для інших. Місія лікарні, де я працюю, відображає моє бачення та покликання мене як капелана: “Ми показуємо Божу опіку, працюючи над фізичним, душевним і духовним сціленням”. Кожен пацієнт, який потрапляє в лікарню, переживає фізичну проблему, що потребує медичного втручання. Але кожна фізична проблема є так чи інакше зв’язана з емоційним чи духовним світом самого недужого та підсилюється таким же зв’язком з людьми, які є близькими. Тому я вірю, що лише медицина не може допомогти людині на всі 100%, тут і відіграє важливе значення міждисциплінарна команда, до складу якої і входить капелан. Як говорив Антон Бойсен (Anton Boisen “Living human document”), недужий — це живий людський документ, і цей документ містить в собі не тільки медичні потреби, але для одужання емоційні, психологічні та духовні складники. 

Нещодавно я мав можливість познайомитися зі старшим чоловіком, який прибув до лікарні, страждаючи від болю, яка походила від тріщин в кістках, а також, як виявилося з часом, від останньої стадії раку. Все розпочалося, коли я отримав запит, щоб відвідати хворого, оскільки він не хотів продовжувати своє лікування. На перших зустрічах він розповідав, що боїться лікування, адже не знає як зміниться його життя та наскільки він буде залежним від інших. В той же час він переживав за свою маму, яка потребувала постійної його опіки. Він не міг зрозуміти, чому Бог дає йому такі терпіння, і чи ці терпіння дійсно від Бога. У час наших зустрічей я відчував, що він потребує не відповідей, адже на більшість своїх питань він сам давав відповіді, а неосудливої присутності та активного слухання. Він був дуже самотній, навіть маючи родину, а відкидаючи лікування старався заповнити внутрішню порожнечу: страх, недовіру, паніку та втрату “контролю” над власним життям. 

Піклуватися про недужого для капелана не означає проповідувати, навчати чи привести Бога до палати недужого. Абсолютно ні! Бог (Всевишній, Вища сила … ) вже перебуває в палаті недужого. Опіка капелана полягає у тому, щоб допомогти пацієнту побачити цю присутність або знову її відчути. Мені дуже подобається як про таке служіння пише Генрі Ноуен. Говорячи за зраненого цілителя, він каже, що служитель не є лікарем, якого прямим завданням є забрати біль пацієнта. Навпаки, він може поглибити цю біль до рівня, коли недужий може поділитися нею з капеланом. Коли хворий сам-на-сам зі своєю самотністю, то він/вона очікує, що хтось відчує чи зрозуміє цю самотність, і тоді хворий не буде тікати від неї, але зможе її прийняти як частину свого стану. Коли батько чи мати страждають через втрату дитини, капелан не покликаний їх заспокоювати, кажучи, що у них ще залишилися інші діти вдома, він співстраждає з батьками, щоб розділити з ними їх біль. Так їхні страждання перетворюються з безмірного відчаю в знаки надії. 

Напевно найважчим в капеланському служінні для мене є відчуття, що вже неможливо нічого виправити. Неможливо повернути життя, неможливо вилікувати невиліковну хворобу, неможливо повернути втрату близької людини чи маленької дитини. Але саме таке служіння вже є глибоким таїнством присутності, співстраждання, співвідтворення змісту людського життя, чи надії в найтемніших моментах людського буття. Це є таїнство, в якому я є свідком Божого діяння та Божого провидіння, яке стається кожного дня. 

А тепер запитаймо себе: “Що для кожного з нас є знаком надії у важкі часи? Що допомагає нам впоратися та перейти через темні сторінки нашого життя? Яку підтримку ми би хотіли мати в такі моменти?”

Юрій Пилипчaк є головою Комісії з питань людського життя та гідності Філадельфійської Архиєпархії. Працює капеланом паліативної служби.

Cover photo – Salt + Light Media