Звернення Українських католицьких єпископів у Сполучених Штатах Америки

Звернення Українських католицьких єпископів у Сполучених Штатах Америки

Моліться за мир і справедливість в Україні
Відстоюйте правду.
Підтримайте тих, хто страждає”

“бо Ірод розшукуватиме дитя, щоб його вбити” (Мт 2,13)

У нашій східно-християнській традиції Різдва ми радіємо і святкуємо, що “з нами Бог”, прославляючи Христа, Князя миру, у піснеспівах і колядках. Однак, коли перечитуємо різдвяну оповідь, то дізнаємося про Богородицю, якій не знайшлося місця в заїзді, страждання і сумніви Йосифа та про Ісуса, що у немовлячому віці стає біженцем в Єгипті. У цій історії з’являється Ірод, кровожерливий тиран, який наказує вбити невинних дітей у Вифлеємі, щоб серед них знищити Месію. Який яскравий образ жадоби всевладдя! Бажання панувати для Ірода було настільки великим, що він навіть убив трьох рідних синів. Святе Дитя, що дарує спасіння всьому світові, виглядало загрозливим для цього сатрапа, який жалюгідно чіплявся за власну важливість.

Протягом різдвяного часу Росія розмістила більше 100,000 своїх військових на кордонах з Україною — молодою демократичною державою, що саме здійснює непросте паломництво до свободи і гідності після років тоталітаризму, що жорстоко знищив 15 мільйонів людей на українських землях.

Сьогодні весь світ спостерігає і запитує: як можна карати війною незалежну державу за її бажання свободи слова, совісті, розвитку громадянського суспільства, відповідального урядування та інших свобод? Невже той факт, що український народ прагне жити згідно зі своєю Богом даною гідністю, може бути загрозою для сучасних іродів, що жадають влади і панування?

Це питання життя і смерті, адже ностальгія за втраченою імперією призводить до масових вбивств і безмірних страждань в Україні.

Богом дана гідність і свобода є загрозливими для правителів, що бажають панувати над іншими, будувати імперії, підкоряти і поневолювати. Тих, хто відчайдушно опирається і насмілюється відходити від страху тоталітаризму до свободи і гідності безжально карають.

“В Рамі чути голос, плач і тяжке ридання: то Рахиль плаче за дітьми своїми й не хоче, щоб її втішити, бо їх немає” (Мт 2,18). За вісім років війни, яку розпочала Росія, Україна втратила значну частину територій, загинуло більше 14 тисяч людей, серед яких — діти, 1,5 мільйони осіб були змушені покинути свої домівки і переселитися у інші частини України, сотні тисяч живуть безпосередньо біля лінії зіткнення під постійними обстрілами, мільйони страждають від посттравматичного шоку. Вже тепер в Україні нараховується близько 400 тисяч ветеранів російської війни, і є тисячі тих, хто втратив рідних і близьких.

Скільки це ще триватиме? Скільки ще буде розбитих сімей, знедолених вдів і сиріт, згорьованих батьків і матерів, бабусь і дідусів? Скільки ще буде зруйнованих церков, мечетей і синагіг, шкіл і лікарень, мостів і доріг, будинків і квартир, заводів і летовищ? Ще скільки мільйонів людей в Україні збідніють, втратять роботу і домівки і будуть змушені тікати зі своєї країни? Як довго кримінальні угруповання, керовані агресором, бездумно спустошуватимуть і плюндруватимуть? Скільки ще підступних кібератак, що паралізують цілу країну? Ще скільки триватиме знущання над волелюбним народом та як довго терористи катуватимуть захоплених заручників? Коли це припиниться?!

Починаючи з лютого 2014 року, коли у центрі Києва при спробі придушити прагнення народу до гідності були жорстоко розстріляні більше 100 мирних протестувальників, українське суспільство живе під пеленою болю і скорботи. У кожному місті і містечку, у сотнях сіл є свіжі могили загиблих — синів і дочок, сестер і чоловіків, батьків, дідусів. Вони віддали своє життя за те, що Господь дарував кожній людині — свободу і гідність.

Війна в Україні реальна. Вона вбиває, калічить і знищує щодня. Якщо російське вторгнення посилиться, воно принесе мільйони біженців, ще більше вбитих і поранених, ще більше сліз і болю. Проте, народ України сміливо переносить терпіння. Їхнє життя під загрозою, і вони потребують нашої підтримки і солідарності.

Що ми можемо зробити?

Молитися. Моліться за мир і справедливість в Україні. Бог є Господом історії і Чоловіколюбцем. Його благодать перемінює найчерствіші серця. На Україну жорстоко напали, захопили її територію, травмували її суспільство. Нехай Бог наверне серця тих, хто чинить насильство. Господь дивом визволив народи Радянського Союзу, який розпався без кровопролитних воєн. Нехай Бог оберігає Україну та її людей від лиха.

Відстоювати правду. Дізнавайтеся факти та боріться з брехнею та російською дезінформацією у світі постправди. Діліться правдою з іншими. Світ не повинен відвертатися, ви не повинні відводити погляд. Шукайте і діліться правдою, яка визволяє та дає мудрість.

Підтримувати. Україна переживає глибоку гуманітарну кризу. Людям на лінії розмежування бракує найнеобхіднішого — питної води, пального, продуктів харчування, одягу, ліків. Загоюйте рани. Допомагайте жертвам цього жорстокого вторгнення. Пожертви можна скласти за посиланням — https://ukrarcheparchy.us/donate.

Нехай Божий дар людської гідності і свободи захищають та шанують в України і по всьому світі!

Вислухай, Боже, мою молитву,
і не ховайся від благання мого…
Я мучуся у моїм болі
й хвилююся ворожим гуком,
Залиши на Господа твою турботу,
і він тебе підтримає
(Пс. 55, 1,2-3, 23)

22 січня 2022 року Божого, День Соборності України

+Борис Ґудзяк
Митрополит Української Католицької Церкви у США, Архиєпископ Філадельфійський
Голова Відділу зовнішніх зв’язків Української Греко-Католицької Церкви

+ Павло Хомницький, ЧСВВ
Єпископ Стемфордської єпархії
+ Венедикт Алексійчук
Єпископ Чиказької єпархії святого Миколая
+ Богдан Данило
Єпископ Пармської єпархії святого Йосафата
+ Андрій Рабій
Єпископ-Помічник Філадельфійський




Статистика Філадельфійської Архиєпархії 2021 року

Українська Католицька Архиєпархія Філадельфії представила статистику за 2021 рік до офіційного Католицького Довідника.

«Кожного року корисно бачити, як почувається наша Архиєпархія щодо Таїнств, які ми уділяємо, і як це впливає на життя парафій. Наприклад, цього року зросла кількість вінчань, особливо католицьких, оскільки зазвичай було більше міжконфесійних вінчань», – прокоментував канцлер Архиєпархії монсеньйор Петро Васло.

Він зазначив, що деякі речі бентежать, наприклад кількість хрещень порівняно зі смертями. Архиєпархія зберегла рівень вірних на парафіях і він зараз становить трохи більше 12 тисяч. «Якщо глянути на 1900 рік, то офіційний католицький довідник вказує, що на той час у Сполучених Штатах було 500 000 українців-католиків. Ми були п’ятою за величиною юрисдикцією в США», – сказав монсеньор.

Отець Васло зазначив, що прикро спостерігати, як щороку зменшуються структури Архиєпархії. «Проте ми все ще тут, і працюємо заради спасіння людей. Сподіваюся, що ми збільшимо кількість покликань. Минулого року ми мали лише одне дияконське свячення, і жодного священичого. Нам цим треба працювати. Є люди, які відчувають покликання, але напруга світу змушує їх сумніватися, чи варто їм робити цей крок чи ні. Навіть якщо цифри здаються несприятливими, вірність людей дає нам надію. Ми повинні підтримувати людей. Якщо ми слухаємо світ, виглядає, що немає надії, завжди багато поганих новин, і , коли ми приходимо до Церкви, ми чуємо добру новину і намагаємося жити нею та бути оптимістами. Бог все контролює, а не ми. Ми просто повинні допомагати Йому, щоб це відбулося”, — підкреслив монсеньор Петро.

Вибрана статистика

Кількість вірних Архиєпархії 12487

Хрещення 264

Перші Причастя 196

Вінчання 60

Смерті 347

Духовенство:

Активні 40

Священики-монахи 3

Активні поза межами архієпархії 1

На пенсії, хворі чи відсутні 6

Всього священиків 50

Зовнішні 6

Перехідні диякони 2

Постійні диякони 4

Богопосвячені особи:

Брати 1

Сестри 43

Семінаристи 2

Парафії 63

Новостворені парафії 1

Будинки для літніх осіб 2

Мешканців 330

Коледжі та університети 1

Кількість студентів 661

Початкові школи 3

Кількість учнів 424

Кількість учнів, що отримують католицьку освіту 1763

Повна статистика 2021 OCD Statistics




Владика Борис Ґудзяк на похороні художника Остапа Лозинського: Господь покликав одного зі своїх благовісників

6 січня у Львові помер український художник Остап Лозинський. Митцеві було 38 років. Він закінчив Львівський коледж декоративного мистецтва імені Івана Труша та Львівську національну академію мистецтв. Остап був іконописцем, колекціонував твори давнього українського мистецтва, захоплювався гуцульською народною культурою і мав велику збірку гуцульської ікони на склі.

Його твори презентувались на міжнародних виставках. Зокрема з травня минулого року виставка сакрального мистецтва галереї ICONART відкрилася в митрополичій резиденції Філадельфійської Архиєпархії http://iconart.com.ua/ua/buy-art#!/Exhibition-in-Philadelphia/c/89646670. На ній було представлено кілька робіт Остапа Лозинського у стилі народної ікони: Спас Нерукотворний, святий Юрій, Богородиця з Дитям. Найбільше відвідувачам запам’ятовувалася ікона «Втеча до Єгипту». «Іконі «Втеча в Єгипет» я старався надати рис теплоти і сімейності. Пресвята Родина втікає до Єгипту разом зі своїм песиком. Це маленький елемент, але він додає життєвості цій іконі», — так прокоментував свою роботу для короткого фільму про виставку художник.

Восени в галереї ICONART відбулася його персональна виставка DE ANIMA.

«Душа-Anima-Soul: Ми всі її маємо. Ми всі про неї говоримо, роздумуємо але так насправді нічого не знаємо… Коли і звідки вона появляється? Куди відлітає, скільки важить? В цьому проекті я намагався роздумувати над цими питаннями. Звісно відповідей я не маю, як виглядає душа я не знаю, але щиро вірю, що наші душі мають своє призначення, і в нашому земному житті маємо, попри всі трактування і різнопрочитання, зробити все, щоб наша ДУША могла летіти вверх», — так описував митець свій проект.

На його похорон, який служили в каплиці Українського католицького університету, яку Остап разом з мисткинею Іванкою Димид разом розписували,  з’їхалися друзі і соратники з різних країн. Для тих, хто не міг добратися, похорон транслювали в прямому ефірі. Митрополит Борис Ґудзяк також приєднався з США. Він висловив співчуття родині і друзям та розповів про своє перше знайомство з Остапом взимку 1988 року. «Я мав щастя з ним познайомитися, коли ще йому не було п’яти років. Це була неділя перед початком Великого Посту, лютий 1988 року. Я мав нагоду познайомитися з його батьками і їхнім середовищем, побачити маленьку домашню Церкву, спільноту людей, які прагнуть свободи, шукають краси і не лише уболівають, а творять своєю участю, молитвою, словом майбутню незалежну Україну і вільну Церкву».

Митрополит також розповів про те, що у віці семи років Остап давав інтерв’ю американським журналістам, для яких він перекладав. Вони робили репортаж про перший вільний Великдень Української Греко-Католицької Церкви, і хлопчик вже тоді ділився тим, що вчиться малювати «в українському народному стилі».

«Сьогодні ми дякуємо Богові за цього чоловіка, який прагнув бути вільним, щирим, щедрим, який вчився і вчив нас Божого пошуку, людського спілкування, краси, смаку і просто радості. Ми розуміємо, що треба підкочувати рукави, щоб те, що Остап розпочав, росло і розвивалося, щоб наша коляда звучала, щоб розуміння Божої присутності набувало творчих сучасних пророчих вимірів, щоб його здатність об’єднувати, творити середовище, спільноту, сила якої є нездоланна, розвивалася серед нас», — звернувся до присутніх Архиєпископ Борис.

Філадельфійська Архиєпархія висловлює співчуття рідним, друзям і знайомим і на їхні руки складає вдячність Остапові за його ікони, а зокрема за ікону Різдва Христового, яка стала образом минулорічної листівки Архиєпархії, і він особисто долучився до графічного оформлення листівки.

Вічна пам’ять!




Різдвяний заклик Філадельфійської Архиєпархії

Ви ж знаєте ласку Господа нашого Ісуса Христа, що задля вас став бідним, бувши багатим, щоб ви його вбожеством розбагатіли. Даю в цьому лише раду: Воно бо вам личить, вам, що перші минулого року почали цю збірку, не тільки робити, але й бажати. Тепер же закінчіть її, щоб і так, як гаряче бажали, так і довершили за своєю спроможністю. Тут не йдеться про те, щоб інші були в достатках, а ви у злиднях, але щоб була рівність (2 Кор. 8, 9-11, 13)

Грудень 2021 року Божого

Дорогі Брати і Сестри у Христі,

Слава Ісусу Христу!

Дякую Вам за Вашу вірність у складних умовах пандемії. Дякую за те, що Ви простягаєте одне одному руку і продовжуєте спільно молитися. Ви щиро вітаєте один одного і мене в наших парафіях і школах. Ви власним прикладом показуєте, що Господь продовжує зустріч з нами. Бог виходить нам назустріч у наших щоденних радощах і труднощах. Це, зокрема, стосується часу Різдва, а також сімейних святкувань і викликів, які стоять перед нами.

Пандемія вплинула на все людство і принесла мільйони смертей. COVID продовжує лютувати в багатьох країнах, зокрема в Україні. Тут, в Америці, протягом першого року пандемії наша Митрополія втратила 22-х із приблизно 300 священників і богопосвячених осіб (не усі через коронавірус) — тобто рівень смертності за дванадцять місяців склав 7%. Протягом цього часу ми не мали нових свячень чи покликань до наших згромаджень.

У торішньому різдвяному листі я зазначав, що брак священників є найбільшою перешкодою для нашого повноцінного служіння. Ми всі бажаємо, щоб священики були на парафіях, могли розділити наші радощі і розрадити у моменти болю. Багато священиків, що служать на наших парафіях, роками не мали відповідного відпочинку. Я ділився з Вами сподіваннями на те, що  вдасться запросити духовенство з України, щоб відповісти на цю гостру потребу.

Богу дякувати, навесні та влітку прибули вісім нових місіонерів, щоб розпочати служіння в Архиєпархії — шість священиків, піддиякон і мирянка. Їх приїзд є результатом майже дворічної підготовки. Вони відкриті на Божий поклик і щедро обдаровані талантами. Гадаю, що більшість з Вас мали нагоду зустрітися бодай із кимось одним із них. Вони підтримують наші парафії та душпастирську діяльність і з радістю приймають виклики нових обставин. Їхня присутність – це благословення і радість!

Отці Руслан Боровий, Андрій Чорнописький, Ігор Колісник (ЧНІ), Ярослав Лукавенко, Остап Микитчин та Роман Олійник, заміняючи парохів та адміністраторів, служили у понад десяти парафіях по всій Архиєпархії. Дехто вже отримав довше завдання. П’ять із шести священиків-місіонерів є одружені та мають дітей, і їхні сім’ї відіграють активну роль у їхньому служінні. Мар’яна Карапінка разом із подружньою парою Галини Василиці та диякона Андрія Рубеля працює над розвитком Служби комунікації Архиєпархії. Результат їхньої праці чудовий, і його визнають не лише багато з Вас, але також наші брати римо-католики. Сподіваюся, що вам, як і мені, подобається стежити за новинами з різних парафій і спільнот. Команда комунікацій намагається, зокрема через першокласні відео, показати людей нашої Архиєпархії та їхні особисті історії. 

Ключовою подією останніх місяців став початок праці над втіленням нашого Архиєпархіального плану, який є частиною Душпастирського плану усієї Української Католицької Церкви. Чотири собори, які ми провели у 2019 та 2020 роках, допомогли зібрати Ваші думки та міркування щодо сопричастя та єдності, катехизації, літургії та молитви і служіння потребуючим. Вони стали основою для наших перших офіційних зустрічей з планування, що відбулися в серпні 2021 року. Результатом стало створення чотирьох команд, до яких належить понад 50 мирян, монахинь і священиків, які працюватимуть над реалізацію душпастирських, соціальних і фінансових задумів. Вони відповідальні за те, щоб план втілювався, а не залишався на папері. За активної участі нашого духовенства, монашества та мирян ретельно записані думки і побажання, що їх висловили представники наших парафій під час соборів, стають реальністю.

Усі виміри нашого Душпастирського плану живляться Вашими голосами. Це Ваша Архиєпархія. Як навчає Павло, відштовхуючись від прикладу самого Ісуса, моє покликання як митрополита полягає в тому, щоб бути слугою слуг, а не церковним чи світським керівником: «Бо ми не самих себе проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа; самі ж ми – слуги Ваші ради Ісуса» (2 Кор. 4:5). У цьому служінні мені потрібна Ваша допомога, і Ви заслуговуєте на те, щоб отримувати якомога більше інформації. Прозорість і регулярна комунікація є нашими головними пріоритетами. Собори, Архиєпархіальний план, цифровий бюлетень «Шлях» – все це канали комунікації між мирянами та адміністрацією. Я прошу Вас слідкувати за оновленнями, зокрема читаючи «Шлях», і брати участь усіма можливими способами. (Якщо Вас немає в списку електронної розсилки та ви бажаєте отримувати «Шлях», будь ласка, напишіть на theway@ukrcap.org або зателефонуйте в канцелярію у Філадельфії (215) 627-0143)

Дозвольте поділитися з Вами особливим проханням. Прошу Вас відгукнутися на наш різдвяний заклик щедрою пожертвою, щоб підтримати служіння нових священиків і мирян. Ваш різдвяний дар буде подвоєний! Анонімний донор продовжив свою обіцянку і подвоїть кожну пожертву на новий місіонерський проект.

Праця нових місіонерів — це лише частина діяльності Архиєпархії. Наші віддані досвідчені священики з Вашою допомогою продовжували обслуговувати парафії, незважаючи на труднощі і перешкоди. Ми заснували «Комору доброго самарянина» — соціальне служіння, що несе світло Христове в найтемніші закутки Філадельфії. Нашу нову Комісію у справах молоді очолює чудова мирянка з Філадельфії Софія Захарчук, яка у віці 28 років стала керівником нашого офісу та координаторкою душпастирського планування Архиєпархії. Диякон Володимир Радько, який у лютому прийме єрейські свячення, очолив Комісію у справах покликань. Наша парафія у Нортгемптоні дала нам нового семінариста, двоє студентів продовжили навчання, і ще 11 є кандидатів в Україні, які розпочали річну онлайн-підготовку до служіння в нашій Архиєпархії. Прошу про молитву за них усіх! 

Господь завжди притягує душі, особливо в тривожні часи. Найкращий тому доказ — нове життя. Новонароджена дитина навіть у найтяжчих обставинах дає нам надію на майбутнє. Марія народила Ісуса стаєнці, а не в блискучому і стерильному пологовому відділенні. Колиска, у якій спочив наш Господь, була яслами для худоби. Виклики наростали! Ірод намагався вбити немовлятко Ісуса. Святій Родині довелося тікати до Єгипту, бути біженцями. Життя Господа на землі розпочалося з голоду, смороду та небезпеки… але Він – Син Божий, який несе надію та спасіння світу!

Незабаром святкуватимемо Різдво — свято Божої близькості до нас. Ми вітатимемося словами ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! Божа любов ніколи не цурається наших труднощів. Розширюймо і примножуймо цей божественний жест, простягаючи одне одному руку. Допоможіть Архиєпархії продовжувати місію служіння потребуючим, долучившись до різдвяних датків, які цього року будуть щедро подвоєні. Щиро дякую за молитви, за духовну та матеріальну підтримку.

Нехай мир Господній і радість Різдва нашого Спасителя будуть з вами і Вашими близькими впродовж усього року.

Христос рождається! Славіте Його!      

Ваш у Новонародженому Спасителеві,

+ Борис

Зробити пожертву




“Надія, до якої кличе нас Господь”. Пастирський лист Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви до духовенства, монашества та всіх вірних УГКЦ

«Не перестаю дякувати за вас і згадувати вас у моїх молитвах,

щоб Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави,
дав вам дух мудрости та об’явлення, щоб Його добре спізнати;
щоб Він просвітлив очі вашого серця,
аби ви зрозуміли, до якої надії Він вас кличе»

(Еф. 1, 16–18)

Дорогі в Христі!

Спільно слухаючи Боже слово та прислухаючись до того, як б’ється серце нашої Церкви на різних континентах світу в умовах пандемії, ми, владики Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, об’єднані у наших синодальних діяннях 2021 року Божого разом із вами, любі сини і доньки нашої матері Церкви, хочемо за допомогою цього листа роздумати, як нам бути живою та істинною Христовою Церквою, спільнотою Господніх учнів, посеред викликів нинішнього світу у мирі та радості!Відповідь на це питання слід шукати з глибокою вірою в Ісуса Христа, з надією, нам даною, у свідомості батьківської любові Отця та сили Духа Святого, яка діє в нас. Дивлячись на десятиліття, яке стелиться перед нами, хочемо разом із вами застановитися над нашим спільним майбутнім.

1. Продовження душпастирського плану «Жива парафія місце зустрічі з живим Христом». Насамперед ми хотіли б вам нагадати основи нашої спільної програми «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом». Реалізація цього душпастирського плану, який ми започаткували 2011 року, допомагала нам постійно звертати увагу на три запитання: як нам зростати у вірі? як нам зростати у святості? як нам зростати в служінні та любові? При цьому ми акцентували на перших трьох елементах «Живої парафії», якими є: Боже Слово і катехизація, Святі Таїнства і молитва, служіння ближньому (дияконія). Це аспекти, які виражають внутрішню природу Церкви, визначали її життя від апостольських часів і залишаються основними до сьогодні для кожного покоління Христових учнів. У цих елементах нам назустріч виходить Христос-Учитель, Христос-Архиєрей, Христос — Добрий Пастир та Лікар душі і тіла.

У реалізації всецерковного душпастирського плану «Жива парафія» до 2020 року ми зосередилися головно на парафіяльній спільноті як на середовищі, у якому віруючі найчастіше зустрічаються з Христом через християнське навчання, спільну молитву та служіння ближньому. Плекаючи та оживляючи наші парафії, ми бажали обновити всю нашу Церкву.

Варто згадати, що до «Живої парафії» входили й інші складові елементи: провід — управління дарами, плекання та служіння єдності і місійний дух (пор. Пастирський лист Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом», 2 грудня 2011 р.). Тож програма продовжується, і нам слід працювати над її втіленням та поглибленням у кожній парафіяльній спільноті.

Водночас елементи «Живої парафії» треба застосовувати не лише до парафії, а й до кожної християнської спільноти, великої чи малої, особливо до сім’ї. Адже християнська родина покликана бути місцем навчання віри, школою особистої та спільної молитви, а також осередком жертовного служіння ближнім. Врешті, це покликання стосується кожного християнина — диякона, священника і єпископа, чоловіка і жінки, дитини і молодої людини, богопосвяченої особи і мирянина.

2. Душпастирське навернення. Будь-яка ініціатива вимагає певного усвідомлення своїх немочей. У цьому немає нічого дивного. На самому початку нашого християнського життя, ще до того як нас привели до очищувальних вод Хрещення, треба було, щоб ми (а більшість з нас устами хресних батьків) зреклися сатани і всіх його діл. Символіка чину Хрещення пригадує нам, що ми не можемо йти за Христом, якщо не очистимося від усього, що нас відводить від Нього. Це відречення від світу зла не одноразове, а постійне, і триває впродовж усього нашого життя. Немає на світі християнина, який не потребує навернення і покаяння: єпископи, духовенство, богопосвячені особи, миряни, від наймолодшого до найстаршого… Усі ми створені на образ і подобу нашого Господа. Образ Божий у нас діє завжди, натомість відновлення подоби Божої вимагає нашого зусилля, бо відновлення впалої людської природи потребує безнастанної духовної боротьби, регулярного іспиту сумління, постійної відкритості до оновлюючої Божої благодаті. Тому в нашій літургійній традиції ми повсякчасно просимо в Господа: «Осталий час життя нашого в мирі і покаянні скінчити».

Серцевиною духовної боротьби є постійні зусилля задля подолання нашої схильності до егоїзму духом самовідречення за прикладом Христа. У Посланні до филип’ян Апостол народів пише: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі. Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини…» (2, 5–7).

Це передусім стосується працівників у Христовому винограднику — нас, єпископів, і наших найближчих співпрацівників, священників, які сьогодні покликані до справжнього душпастирського навернення. Що це означає? Під сучасну пору треба серйозно говорити про нашу готовість змінюватися на краще, використовувати новітні засоби спілкування між людьми, між Церквою та суспільством, яке швидко трансформується, та шукати щоразу ефективніших способів, як нам бути разом і один одному служити. Треба замислитися над потребою реформування церковних структур, над новим динамізмом і творчістю в служінні, над запровадженням таких душпастирських підходів, які дадуть можливість мирянам проявити свої таланти для здійснення місії Церкви, над спроможністю давати відповіді на реальні духовні потреби Божого люду, над умінням відчитувати «знаки часу», над формою спілкування з іншим, позначеною відчуттям соборності і духом співпраці, над подоланням страху, що стоїть на заваді створенню оновленого євангельського способу буття пастирем згідно із серцем Христовим у ХХІ столітті.

Відречення від зла, усвідомлення історичних помилок і самовідречення не є самоціллю. Ці жести повинні вести нас до відкритості й прозорості, до автентичного духовного супроводу і християнської близькості. Тому нам треба постійно очищувати наші наміри, щоб у нас діяла не наша, а Божа воля. У такий спосіб ми наслідуватимемо самого Христа-Господа, який сказав про себе: «Я зійшов з неба не для того, щоб волю власну чинити, а волю того, хто Мене послав» (Ів. 6, 38).

Навернення — це не проста відмова від чогось, а єднання з кимсь — Ісусом Христом, як це писав св. Павло: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2, 20). Воно робить нас вільними для того, щоб у Христі ми стали живою спільнотою дітей Божих. Навернення наближає людину до Бога — єдиного Святого, а ця Божа близькість — з нами і до нас — робить нас плідними в духовному житті та душпастирському служінні та чинить успішною місію Церкви в усі часи та серед усіх народів.

3. Розбудова мереж сопричастя. У ті моменти, коли перед нами постають складні вибори і випробування, стараймося відповісти на питання: що б у цій ситуації зробив Ісус? Як би Він поводився на моєму місці? Такий підхід можуть застосовувати не тільки поодинокі особи, а й інституції, зокрема наша Церква, яка сьогодні питає себе: як нам іти далі? як проповідувати Царство Боже в цьому фрагментарному, глибоко поділеному і зраненому світі ХХІ століття? як бути світлом для нинішнього світу?

Багато відповідей отримаємо, коли приглянемося до життя і діяння нашого Господа. Насамперед Христос часто відходив на самоту, щоб молитися. Ставши людиною, Син Божий постійно чував над тим, щоб воля Отця здійснювалася в Ньому. Він прирівнював здійснення Божої волі до щоденної поживи: «Їжа моя, — волю чинити того, хто послав Мене, і діло Його вивершити» (Ів. 4, 34). Зберігаючи духовну «вертикаль» — послух Отцеві в постійній молитві і в здійсненні Його спасенної волі, Господь вибудовував у світлі волі Божої свої стосунки із людьми, чого й очікує сучасна культура від нас, Його учнів.

Ісус був майстерним творцем міжособових стосунків і сопричастя: через зустрічі, зцілення, проповіді Він будував і розвивав середовище учнів, послідовників і свідків, яке згодом стало фундаментом побудови Церкви. Пригадаймо, що основою Церкви є не щось — кодекс правил і практик, ідеологія, розгалужена структура чи піраміда, а Хтось — сам Ісус: «На Ньому вся будівля, міцно споєна, росте святим храмом у Господі» (Еф. 2, 21). Христос постійно горнув до себе різних людей, клав основи для спільного слухання Божого слова, спільної молитви та спільного служіння.

Спосіб діяння та стиль місії Ісуса прийняв святий Павло, Апостол народів. Його невтомна проповідь і численні подорожі, листи і послання — це розвиток, зміцнення і гуртування мережі, спільноти впізнаваних, конкретних осіб, — не безіменних мас, — зібраних у Господнє ім’я. За прикладом свого Вчителя, апостоли, які стали учнями-місіонерами, лишалися близько до поодиноких людей і спільнот. Вони спішили від однієї спільноти до іншої, плекаючи єдність у вірі та солідарність у любові. Так діяли і їхні наступники впродовж історії.

Ця мережа братерської спільноти у вірі та солідарності в любові настільки важлива, що навіть члени нашої Церкви під проводом своїх пастирів у часи комуністичних переслідувань на матерніх землях, попри великі обмеження та небезпеки, продовжували її підтримувати, і робили це за благодаттю Божою досить успішно: в підпіллі діяли монастирі, семінарії виховували нових священників, у приватних помешканнях вірні збиралися на молитви і богослужіння.

Сьогодні ми ще більше покликані до таких особистих і церковних стосунків на різних рівнях: у сім’ї, у школі, на роботі, у парафії та єпархії і між єпархіями, між богопосвяченими спільнотами і монастирями.

Осердям сопричастя Христових учнів є любов (пор. 1 Кор. 13, 13). «З того усі спізнають, що Мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Ів. 13, 35). Спільнота Христова, по суті, є мережею любові та служіння. Про це гарно свідчать Діяння святих апостолів: «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне» (4, 32). Як добре, коли є співпраця і солідарність! Ця мережа душ протягом тисячоліть обіймала знедолених, гоїла рани, долала прірви між людьми, підносила тих, хто перебував внизу соціальної драбини, і продовжує це робити донині.

Розвиток медійних технологій — від винаходу письма і друкарства до інтернету — це те саме мережеве спілкування, яке є природним, необхідним для людини. Людське життя в різних вимірах — це сплетіння, мереживо стосунків. Відомий католицький письменник ХХ століття Томас Мертон сказав: «Ніхто не є самотнім островом». Ми наново відкриваємо це в сучасній культурі з її тенденцією до індивідуалізму і поляризації та глибоко переживаємо тепер, у час пандемії. Карантин показав, що мереживо людських стосунків може як руйнувати, так і бути життєдайним. Ми потребуємо взаємин з іншими людьми, як повітря, проте ці взаємини повинні бути здоровими, зціленими, позначеними вмінням слухати і чути одне одного, а не отруйними, токсичними. Ми маємо стати Церквою здорових стосунків, дружніх спільнот Христових учнів, які соборно думають і синодально діють, переживаючи спільне паломництво створеного світу до свого Творця, з Христом на чолі. Просімо Святого Духа, щоб в усіх наших стосунках були Його плоди: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість (пор. Гал. 5, 22–23).

4. Дорога зцілення ран і лікування травм. Проходячи містами, містечками і селами Святої Землі, Ісус збирав учнів і проповідував Царство. Одночасно Він показував на зрозумілому для всіх прикладі, чим є Царство, — слухав, милосердився і зцілював: «Ісус обходив усі міста і села, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангелію царства та вигоюючи всяку хворобу й недугу» (Мт. 9, 35). Він зцілював від кровотечі та сліпоти, одержимості та прокази, паралічу та остаточної людської недуги — смерті. Зцілення — це прояв Божої любові та уприсутнення Його Царства: «Він їх прийняв і говорив їм про Царство Боже та оздоровляв тих, що потребували того» (Лк. 9, 11). Господь дає приклад, як ми маємо діяти і проповідувати — зцілювати рани і недуги іншого, особливо в контексті пережитого досвіду геноцидних тоталітарних режимів, що нищили людину і трощили її гідність.

Ми не можемо мріяти про майбутнє нашої Церкви, якщо не задумаємося над потребою зцілення травм — особистих, родинних, спільнотних, церковних, національних, історичних і глобальних. Сучасні знання законів психіки, динамізму свідомості, волі та почуттів людини, досвід душпастирського служіння та спілкування демонструють, наскільки ми всі потребуємо зцілення. Цілі покоління вірних нашої Церкви пережили великі потрясіння, які, на жаль, не припинилися, а набувають нових форм. Геноцидний режимний терор і світові війни, колоніалізм і насилля, ув’язнення і вимушена еміграція, нова війна і пандемія — залишають глибокі рани на людських душах, на сім’ях і на всьому суспільстві.

Ці рани потребують зцілення таїнственним, ніжним, особистим Божим доторком. Інакше біль, страх і недовіра переходять в агресію, шкідливі пристрасті і залежності. Де немає правдивої любові між Божими синами і доньками, там поселяються звабливі, популістські ідеології. Дешеві обіцянки, спрощені та оманливі відповіді на глибинні потреби людської душі калічать і викривлюють психіку й мислення цілих суспільств. Сила, що зцілює, благодать Святого Духа, що здатна загоїти рани минулого і сучасного, випливає із зустрічі з живим Христом, Лікарем душі і тіла, який об’являється у взаємній любові Його послідовників. І саме носієм цього Джерела зцілень є і повинна бути наша Церква, усі її спільноти та інституції.

Пандемія, яку кожен із нас переживає, дала змогу ще виразніше побачити обличчя скаліченого людства і потреби зраненої людини, яка страждає від самотності, страху, тривог, залежностей, неспокою та несправедливості. Ми потребуємо Цілителя і самі маємо бути знаряддям зцілення, щоб являти Царство, яке проповідуємо. Саме з дороги зцілення, яка переплітається зі стежками покаяння, відкривається шлях до справжньої місійності. Діти Церкви, які досвідчили її життєдайну любов, усвідомили своє покликання до Божого синівства, дарованого в Хрещенні, стають місіонерами, що проповідують Євангеліє відкуплення і оздоровлення.

5. Близькість і практична увага до вбогих і маргіналізованих. Парадоксальним чином ми осягаємо зцілення не тоді, коли зосереджуємося на собі самих, на своїх труднощах, потребах і проблемах, а коли відкриваємося у співчутливій і милосердній любові до своїх ближніх, намагаючись через людську присутність і близькість дати їм відчути Божу цілющу присутність і животворну любов. Про цей євангельський парадокс наш Господь сказав: «Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля Мене, той його знайде» (Мт. 10, 39). Губити своє життя задля Христа означає присвячувати його служінню нашим ближнім, зокрема найбільш знедоленим, убогим, маргіналізованим, яких Господь називає своїми «найменшими братами» і каже, що все, що ми зробили одному з них, ми Йому зробили (пор. Мт. 25, 40). Тож у служінні ближньому з любові людина «віднаходить своє життя», тобто повертається до найбільшої правди про себе саму як про улюблену дитину Божу, створену з любові й покликану до любові.

Слушно зауважив один із наших сучасників, Карло Марія Мартіні: «Бог присутній у кожному ділі любові, в усіх знаках прощення, у зобов’язаннях тих, які ведуть боротьбу проти насилля, ненависті, нестачі, страждань». Те, що характеризує християнську любов, це її конкретність. Як конкретною є кожен наш ближній із його неповторними щоденними потребами і нуждами, так само конкретною має ставати Божа присутність у наших вчинках милосердя: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого зодягнути, подорожнього прийняти в дім, хворого і ув’язненого відвідати тощо (пор. Мт. 25, 35–36; Іс. 58, 6–7; Послання Синоду Єпископів УГКЦ 2020 р. «Залишиться вам одне — те, що ви далі вбогому!», 1).

Наше служіння ближнім часто проявляється в заспокоєнні їхніх нагальних і першочергових потреб і нужд. Проте Божа любов спонукає нас сягати до кореня людських бід і нещасть, який часто прихований у людському гріху і проявляється в отруєних несправедливістю суспільних відносинах. Тому наші християнські зусилля принесуть ще більші плоди, коли ми, поряд із заспокоєнням потреб певної особи, нашого ближнього, змагатимемося за зцілення суспільної гріховності і таким чином утверджуватимемо спільне благо, з якого черпатиме надію кожен член людської спільноти.

Святіший Отець Франциск закликає нас ставати щоразу більше Церквою, яка виходить поза себе, щоб служити. І в цьому натхненні вміщено заклик до кожного з нас виходити із зони власного комфорту, відриватися від себе і відкриватися щоразу більше до своїх ближніх. На практиці це означає скеровувати свою увагу і кроки до конкретних людей, які живуть «на периферіях» сучасного світу, сповнені страхом, смутком і безнадією; до тих, чий крик про допомогу не доходить до вух оточення, закам’янілого в байдужості й егоїзмі, але повинен знайти відгомін у серці справді віруючої людини, урухомлюючи в її житті потоки солідарності, співчутливого слухання та милосердної любові. Так ми зможемо в сучасному світі, зануреному у страх смерті і тривогу перед днем прийдешнім, принести знак надії, яка «не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Саме наше ставлення до ближнього, наша готовність до служіння стане знаком нової надії і доказом автентичності та глибини нашої віри.

6. Християнська сім’я — домашня церква. Говорячи і проповідуючи про християнську родину, праведний митрополит Андрей був переконаний, що подає «науку, від якої залежить і на якій спирається майбутність цілого народу» (Про християнську родину, 1900 р.). У цьому ж дусі свого великого попередника патріарх Йосиф на схилі літ писав у своєму «Заповіті»: «Батьки, християнська родина — це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їх росту і сили! І тому заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров’я Церкви та Народу!». Тож наша Церква, продовжуючи діло цих славних праведників, звертає особливу увагу на духовну опіку і духовний супровід родин.

Минулий 2020 рік був позначений стражданням мільйонів людей на всій планеті через пандемію. Цей час нечуваних досі випробувань з особливою силою показав нам, наскільки великим даром є для нас, християн, можливість збиратися разом, як перші Христові учні, на молитві «в тому самому місці» (пор. Ді. 2, 1), на ламанні Євхаристійного хліба і на призиванні Святого Духа, який преображає спільноту Божих дітей, чинячи її живим Тілом воскреслого Спасителя. Ми всі дуже болісно пережили і ще почасти надалі переживаємо «євхаристійний голод», тугу за живою участю в Літургії. Карантинні обмеження, запроваджені урядами багатьох країн, змусили нас на деякий час вийти з храмів і перейти до наших домівок. Дехто побачив у цьому русі Божого народу здійснення слів пророка Ісаї: «Іди, народе мій, увійди у свої кімнати й замкни за собою двері, сховайся на часинку, поки гнів не перейде!» (Іс. 26, 20).

Ми з вдячністю можемо ствердити нині, що наші родини і християнські сім’ї у цей нелегкий час стали місцем великого і переконливого свідчення віри. Батьки отримали нагоду спільно з дітьми читати Святе Письмо, молитися і брати участь в онлайн-трансляціях богослужінь із парафіяльних чи катедральних храмів. Досвід нашої підпільної Церкви, ще такий свіжий у пам’яті старшого покоління, знову став у пригоді, показуючи унікальну і неповторну роль сім’ї в плеканні та передаванні віри. Ніщо не може заступити доброго прикладу практикуючих християнських батьків. Свідчення здорової християнської сім’ї потрібне в сучасному суспільстві, можливо більше ніж будь-коли в людській історії.

Проте не одна сім’я відчула у болісний спосіб всі свої обмеження і слабкості, які проявилися в ці довгі тижні й місяці карантинних обмежень. Не одна сім’я пережила втрату рідних, кризу, напруження. Не одна людина усвідомила, що не може виявляти терпеливу і милосердну любов стосовно найближчих. Не одні батьки відчули, що не підготовані до того, щоб мудро і по-Божому провадити своїх дітей і підтримувати одне одного в мандрівці віри посеред розбурханого моря пандемії та спричинених нею труднощів. На ці людські, духовні та психологічні обмеження накладалися зовнішні чинники, як-от втрата роботи, зменшення заробітної платні, що стало джерелом додаткового страждання і неспокою в родинах. Усім нашим сім’ям прагнемо висловити запевнення в близькості та молитвах.

Водночас поновлюємо заклик до душпастирів поставити в центрі уваги душпастирство родини, катехизацію сім’ї, яка покликана бути у світі відображенням спільноти Пресвятої Тройці та знаком надії для всього людства. Віруюча сім’я, яку церковна традиція називає домашньою Церквою, має в усі часи бути «дорогою Церкви». Про це говорив святий Іван Павло ІІ: «Так, сім’я є за своєю внутрішньою природою „дорогою Церкви“, яка розпізнає у ній суттєвий і незамінний елемент Божого промислу щодо людства. Сім’я, як вірний, нерозривний та плідний союз єдності і любові між чоловіком та жінкою, є привілейованим місцем особистого і суспільного розвитку. Хто сприяє сім’ї, сприяє розвиткові людини; хто атакує сім’ю, атакує людину. Навколо сім’ї і навколо життя розгортається сьогодні найголовніший виклик, який зачіпає саму гідність людини» (Загальна аудієнція, 8 жовтня 1997 р.).

7. Місійність і вихід назустріч світові. Місія Церкви проявляється через служіння слова і зцілення, через буття поруч із людиною в її радощах і стражданнях, успіхах і викликах, через слухання голосу ближнього та проповідування Євангелія милосердя знедоленій людині всіх часів. Церква виходить, щоб проголошувати Євангеліє, хрестити всі народи (пор. Мт. 28, 18–20), а робить це, долаючи бар’єри — мовні, етнічні, культурні, расові, соціальні. Слова Ісуса, сказані до апостолів після Воскресіння, показують нам, що Бог бажає саме такої динаміки: «Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете Моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1, 8).

Папа Франциск вчить: «Сьогодні Ісусовий заклик „ідіть“ постійно створює нові сценарії та виклики для євангелізаційної місії Церкви, і всі ми покликані до нового „виходу“ на місії. Кожний християнин і кожна спільнота повинні розпізнавати дороги, які їм вказує Господь, але всіх нас Він запрошує прийняти цей заклик: вийти з власного вигідного життя і відважитися йти в усі закутки, де необхідне світло Євангелія» (Апостольське поучення «Радість Євангелія», 20). Святі душпастирі вміли відчувати цей заклик Святого Духа та виходити поза звичні сфери душпастирства, щоб поширювати світло Христового Євангелія в сучасних їм суспільствах. На десятиліття випереджує наш блаженний священномученик Омелян Ковч місійний рух сучасної «Церкви у виході», коли у своїй славній книжечці «Чому наші від нас втікають?», написаній під час ув’язнення в бережанській тюрмі наприкінці 30-х років минулого століття, твердить: «Вже великий папа Лев XIII висказав глибоку думку: „Fuori di sacristia!“ (Поза захристію!). Так, у наш час священник дійсно мусить розвинути свою діяльність поза захристією. Отже, коли священник хоче задержати своє стадо при вірі, церкві й обряді, то він мусить „вийти з захристії“ і мусить брати живу участь у громадянському житті своєї парохії… Не буде цего робити, то стратить ґрунт під ногами, як це вже не одному й трапилося».

Ми не повинні обмежуватися проповіддю Божого слова тільки серед «своїх», а йти проповідувати різним народам зрозумілою їм мовою. Кожен із нас — єпископ, священник, диякон, семінарист, монах, монахиня, хлопець, дівчина, батько, мати — хай відгукнеться на цей заклик наступника апостола Петра до «виходу на місію» там, де живе, працює, відпочиває!

Цей «вихід» буде плідним і благословенним лише тоді, коли кожен із нас буде його робити з Христом і в єдності з Церквою. «Сьогодні дуже важливо, щоб Церква, у вірності прикладові свого Вчителя, вийшла проголошувати Євангеліє всьому світові, у будь-яких обставинах, не вагаючись, охоче і безстрашно. Радість Євангелія є для всіх людей — нікого позбавити її не можна. Вифлеємським пастухам ангел проголошує: „Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу“ (Лк. 2, 10)» (Радість Євангелія, 23). Рухаймося вперед, відважно виходьмо на пошуки тих, хто далеко, і запрошуймо тих, які перебувають на дні суспільства, проявляймо ініціативу! (пор. там само, 24).

* * *

Дорогі в Христі! Якщо пропозиції і пріоритети, подані тут, мали б стати програмними на наступні роки в нашій Церкві, потрібно, щоб кожен із нас, і ви, і ми, відчули своє покликання і свою відповідальність перед Богом за отримані від Нього духовні дари. Відкиньмо все, що нас стримує від Христа! Відкриймося на дар Святого Духа, який сходить на кожного з нас і приносить свій плід через нас! Будьмо живими іконами Божої доброти у світі! Будьмо носіями миру і зичливими благовісниками Христової любові, яка не накидається, а запрошує до спільного життя з Отцем у Святому Дусі! Безперервно маймо перед очима приклад наших ревних попередників у вірі, від апостольських часів до новомучеників та ісповідників віри ХХ століття, які попри всі випробування часу залишалися «веселі в надії, в горі терпеливі, в молитві витривалі» (Рим. 12, 12).

Нехай в кожного на устах і в серці буде молитва верховного апостола Петра, живого свідка нашої надії: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що у своїм великім милосерді відродив нас до живої надії через воскресіння Ісуса Христа з мертвих, до спадщини, яка не може ні зотліти, ні заплямитися, ані зів’янути, — збереженої для нас на небі» (1 Пет. 1, 3–4).

Благословення Господнє на вас!

Від імені Синоду Єпископів
Української Греко-Католицької Церкви

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день святого мученика Лонгина сотника,
29 (16) жовтня 2021 року Божого



Книгу «Українські Щоденники» отця Генрі Ноуена представили в Філадельфії

18 грудня в бібліотеці Українського Освітньо-Культурного Центру в Дженкінтаун відбулася презентація книги «Українські Щоденники» отця Генрі Ноуена. Вона складається з особистих глибоких і зворушливих роздумів про Україну і українців отця Генрі, які він вів під час двох подорожей до України. Ці «Щоденники», написані 27 років тому, ніколи не були опубліковані і з’явилися друком влітку у львівському видавництві «Свічадо» через 25 років після смерті автора.

«В релігійно-богословському світі 80-х і 90-х о. Генрі Ноуен був мегазіркою, але не як попсовий виконавець, а радше джазмен», — зазначив митрополит Борис Ґудзяк, який під час свого навчання в Гарвардському університеті познайомився з отцем Генрі, який там викладав. Вони стали близькими приятелями, і саме Борис Ґудзяк запросив його відвідати Україну.

“Для мене було важливо, щоб він — мій професор, сповідник і приятель — приїхав побачити землю моїх батьків, куди я переселився. І він погодився. Це є приклад рефлексу отця Генрі — він глибоко входив у життя інших людей. Для нього все було особистим. Він мав дар уваги і відчуття до осіб. Це була людина зустрічі, емпатії, глибокої інтуїції. Ця книжка з’явилася саме тому, що він приїхав до мене і до Зені Кушпети, яка тоді починала рухи «Лярш» і «Віра і світло» в Україні”, — розповів митрополит Борис.

Книгу філадельфійській аудиторії презентували митрополит Борис Ґудзяк та перекладачка і упорядниця «Щоденників» Мар’яна Карапінка, яка зараз працює головою Відділу комунікації Філадельфійської Архиєпархії. Модератором розмови виступив диякон Володимир Радько.

«Це був найближчий друг мого життя, хоча вже пройшло 25 років від його раптової смерті, а смерть трохи віддаляє від нас друзів, бо життя наповнюється багатьма людьми. На мене він мав колосальний вплив, і був зі мною у найскладніших моментах моїх внутрішніх духовних переживань. Потуга його писання, а його живе слово було ще сильнішим, аніж тексти, виходила з великої відкритості. Він був відвертий, майже оголений. Це було ядро його промовистості, бо він конфронтував те, що переживав, з Господом ділився, і про це писав та проповідував», — поділився митрополит.

Він також зауважив, що хоча отець Генрі Ноуен не бачив розвитку Українського католицького університету, проте його печать є значною, адже саме завдяки його впливові університет поставив у центр своєї ідентичності маргіналізованих осіб з розумовою неповносправністю.  «Ідентичність Українського католицького університету побудована на двох стовпах:  мученики — ті, що перенесли факел віри через ХХ століття, які нас вчать як бути свідками у складних обставинах, маргіналізовані — розумово неповносправні люди, які не дбають, який у нас диплом чи посада, а ставлять найважливіше педагогічне питання «Чи вміємо ми любити?» Вони є менторами людських стосунків», — наголосив Архиєпископ Борис.

Мар’яна Карапінка розповіла про особливості праці над перекладом «Щоденників» та про те, яким особливим досвідом для неї було відкривати Львів 90-тих через записи отця Генрі. «Записки з мандрів — це один з найстарших і найцікавіших жанрів у літературі. Це можливість потрапити туди, де ми ніколи не бували. Отець Генрі пише про Україну – Львів, Новий Розділ, Червоноград — місця, які мені добре знайомі, але з ним я наче потрапила у машину часу — цієї України, цього Львова, про які він пише вже не існує. Мене вразило те, що отець Генрі дивився на нашу пострадянську дійсність очима любові. Йому багато незрозуміло, дещо дратує, але він намагається проникнути в саме серце, не боїться зустрітися з болем людей», — поділилася вона.

Вона також розказала про роботу «Фундації отця Генрі Ноуена», яку створив його брат Лаурент, що протягом 20 років підтримувала різноманітні проекти в Україні — психлікарні, сиротинці, родини з дітьми з інвалідністю, сільські лікарні і школи.

Архиєпархія висловлює вдячність адміністрації Центру і бібліотеки за співпрацю та сподівається на майбутні спільні проекти. 

Книгу можна придбати в архиєпархіальній крамниці в Філадельфії

 




Митрополит Філадельфійський зустрівся з представницями «Матерів в молитві» Америки та Європи

У суботу, 18 грудня, архиєпископ Борис Ґудзяк зустрівся з членкинями молитовного руху «Матері в молитві» з Філадельфійської архиєпархії, різних куточків США та Канади, України, Франції та інших країн. Зустріч відбулася з ініціативи пані Лесі Муращук, координаторки руху в США та о. Романа Олійника, єпархіального духівника руху “Матері в молитві”

Під час цієї зустрічі Митрополит Філадельфійський представив Пастирський лист Синоду Єпископів: «Надія, до якої нас кличе Господь». Цей лист є дороговказом для пастирського плану всієї Української Греко-Католицької Церкви до 2030 року і є продовженням попереднього Пастирського плану 2020 «Жива парафія – місце зустрічі з Живим Христом». Український архиєпископ Філадельфійський зазначив, що в новому душпастирському плані буде особливий акцент на пастирське навернення та на родині.

Під час запитань і відповідей архиєпископ закликав «Матерів в молитві» зібратися разом, щоб прочитати та обговорити цей новий лист. Також він запросив присутніх матерів щодня читати Євангелія. На завершення зустрічі Митрополит Борис подякував жінкам за активну участь у парафіяльному житті та побажав благословення святкування Різдва.




Архиєпископ Філадельфійський взяв участь у засіданнях Постійного Синоду

15-17 грудня 2021 року в онлайн-форматі відбулася 18 (69) сесія Постійного Синоду. Митрополит Філадельфійський, один із 4 єпископів, які є членами Постійного Синоду, очолюваного Главою Української Греко-Католицької Церкви, приєднався до засідань з Філадельфії. Під час цієї сесії Митрополит Борис представив підсумковий звіт про свою діяльність у 2021 році на посаді Голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків.

Главу Церкви з єпископами було поінформовано про діяльність Богословської комісії Української Греко-Католицької Церкви, головою є єпископ Самбірсько-Дрогобицький, владика Ярослав Приріз, а також Душпастирської ради УГКЦ Церкви, яку очолює владика Кеннет Новаківський з Єпархії Пресвятої Родини в Лондоні. Також Постійний Синод зосередився на кількох питаннях Кодексу Канонів Східних Церков.

Детальніше читайте тут

 




Різдвяне Пастирське Послання Єпископів Української Католицької Церкви в Сполучених Штатах Америки

“Ликуйте, небеса, радуйся, земле, гукайте весело, ви, гори, бо Господь утішив свій люд і змилосердився над його пригніченими” (Ісая 49:13)

Це пророцтво Ісаї сповнилося у Різдві — приході Месії, Спасителя і Господа нашого Ісуса Христа. Вже понад 2000 років минуло з того часу як Бог прийшов, щоб бути посеред нас, і, хоча хронологічна відстань збільшується з кожним роком, значення, торжество та пережиття людством цієї найрадіснішої миті в історії спасіння залишається таким як було у першу Різдвяну ніч. Саме сьогодні “Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу його бачили — славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого” (Іван 1:14). У воплоченні Божого Сина люди отримали образ невидимого Бога-Отця та Його Слова, який завжди був Богом ще перед сотворенням світу і стався чоловіком (Іван 1:1-2), щоби нас знову зробити добрими, чистими та улюбленими дітьми Небесного Отця.

Прихід Христа у світ є великим свідченням та доказом Божої любові до нас, бо жодне сотворіння не сподобилося такої уваги та турботи як людський рід і не через наші заслуги, а з величезного Божого милосердя. Ісус прийшов не для того, щоби дати нам новий або покращений закон моралі, бо він вже був даний нам через Мойсея, і наша совість є вартовий, що пильнує, наскільки добре ми його сповняємо. Ісус не прийшов робити чуда, зціляти хворих та воскрешати померлих, бо і пророки Старого Завіту це робили. Ісус став людиною і не для того, щоби принести нам певний дочасний добробут та задоволення усіх наших потреб, бо навіть Сам цього не мав — народився у бідному вертепі, йому бракувало багатьох наших повсякденних зручностей, переживав холод, голод, наругу і зневаги.

Причиною приходу Божого Сина є повне оновлення людського роду через благодать Божу, щоб показати первинну красу і цінність людини, яку ми мали при сотворенні світу, та, на жаль, втратили через гріх. Як Сам сказав, “не здорові потребують лікаря, а недужі” (Лк. 5:31), Ісус є чудесним Лікарем людської природи, який виліковує та позбавляє нас залежності від гріха та матеріального, і бажає, щоб ми думали про спасіння, духовні цінності та щасливу вічність. Він прийшов, щоби закласти тут Небесне Царство, де панують мир, а не розбрат; любов, а не ненависть; правда, а не брехня; милосердя та співчуття, а не самолюбство і байдужість. Практичне втілення цих принципів кардинально змінює стан та якість людського буття. Божа присутність, Його мир і благодать реально відчуваються, і людина стає Людиною, якою Господь її покликав.

Бог є з нами і посеред нас! Багато складних обставин сьогодення — епідемія коронавірусу, політичні та економічні кризи, нестабільність, зниження матеріальної якості життя, напруга та постійна загроза масштабної війни в нашій любій Україні з боку Росії —змушують нас переосмислити принципи та цінності нашого життя до тепер і збагнути безмежну мудрість Божого закону і Божу любов. Ця любов виявляється вже у запрошенні Ісуса, “Прийдіть до Мене, всі втомлені та обтяжені, і я облегшу вас” (Мт. 11:28).

Отож, ходімо до Христа — линьмо серцем, думками та молитвою до бідної Вифлеємської стаєнки. Уявімо Дитятко Ісусика, який лежить на сіні, сміється і мило простягає ручки, щоби обійняти нас, заспокоїти, потішити, обнадіяти і дати нам радість. І ми знайдемо там правдиве щастя, бо “неспокійне наше серце, поки не спочине у Тобі, Господи” (св. Августин). Ми відчуємо повноту почуттів і апогей людського пережиття лише у нашій присутності перед самим Господом Богом.

Краса Христового Різдва випливає з простоти Різдвяної ночі, позбавленої всякої людської розкоші, але багатої на особливе усвідомлення та переконання, що Бог правдиво є з нами.

У ці світлі та радісні дні Різдвяних свят бажаємо усім вам відчути мир і спокій Вифлеємської ночі та радість приходу Месії, Спасителя світу, який оспівували численні ангельські хори, “Слава в вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління” (Лк 2:14). Маючи цю радість і благодать у наших серцях, поділімся ними з нашими ближніми, особливо з хворими, потребуючими уваги і підтримки. Будьмо доброзичливими і щедрими, бажаючи усім мати у достатку доземних дібр та Божої благодаті.  Колядуймо голосно і усюди, сповіщаючи про прихід Христа Спасителя до нас!

Нехай новонароджене Дитятко Ісус благословить Вас, Ваші родини та спільноти цього Різдва та кожного дня!

Христос Народився! Славімо Його!

+Борис Ґудзяк

Митрополит Української Католицької Церкви у США

Архиєпископ Філадельфійський

+Преосвященний Павло Хомницький, ЧСВВ

Єпископ Стемфордської єпархії

+Преосвященний Венедикт Алексійчук 

Єпископ Чиказької єпархії святого Миколая

+Преосвященний Богдан Данило

Єпископ Пармської єпархії святого Йосафата

+Преосвященний Андрій Рабій (автор)

Єпископ-Помічник Філадельфійський

грудень, 2021 року Божого




Українських греко-католицьких єпископів Філадельфії привітали на святі Святого Миколая в дитячому садку

У четвер, 16 грудня, архиєпископ Борис Ґудзяк та владика Андрій Рабій, а також отець Остап Микитчин долучилися до святкування свята Миколая, організованого вихованцями Українського дитячого садка «Світличка» у Філадельфії.

У своєму зверненні митрополит Борис привітав дітей та батьків із прийдешніми Різдвяними святами та побажав «щоб мир завжди був у ваших родинах». До присутніх з привітаннями також звернувся владка Андрій, єпископ-помічник Філадельфійський. Обом єпископам пані Роксолана Фартушок, директор “Світлички” вручила виготовлені дітьми подарунки: архиєпископу Борису – невелику ялинку для його робочого столу, владиці Андрію – спеціальну прикрасу для ялинки.

Діти трьох класів представили свої сценки. Вечір увінчався візитом Святого Миколая, який вручив усім присутнім дітям подарунки та побажав усім благословенного святкування Різдва.