1

Волонтер з Філадельфії: Зараз саме той момент, коли кожен має робити те, що може

Олександр Урста, в США з 2007 року, працює програмістом та веб-розробником. Від початку війни допомагає українській армії і волонтерить в Україні.

“Коли ця війна почалася, я усвідомив, що зараз саме той момент, коли кожен має робити те, що може. Це один із вирішальних періодів в нашій історії. Якщо нічого не робити або ж відвертати погляд, то чи можна з цим жити решту життя? Чи можна тоді їхати в Україну, називати себе українцем, якщо ти нічого не зробив і не вернувся в цей момент?”

Пане Олександре, чому Ви, після стількох років перебування в США, вирішили повернутись та допомагати в Україні під час війни?

Рішення прийшло спонтанно: було відчуття несправедливості, безпорадності, тому що наші люди там борються, наші військові воюють, інші люди, які не є військовими, перед танками стають, кожен робить, що може і під обстрілами, і бомбардуваннями, а ми тут якось в безпеці. Я маю можливість допомагати фінансово, але цього видавалося недостатньо, і було відчуття, що треба бути там із усіма. На третій день війни я вирішив, що треба їхати в Україну. Мій товариш каже: приїжджай, є де зупинитися, є багато роботи, є чим зайнятись, щоб допомагати.

Я поговорив зі своїми менеджерами про те, що хочу поїхати до України і там допомагати в часі війни. Вони поставилися до цього відкрито, з великим розумінням. Компанія дозволила мені протягом трьох місяців ще рахуватись їхнім працівником і отримувати зарплату. 

У моїх планах бути в Україні до вересня, бо якщо їхати, то вже їхати з максимальною користю, але сподіваємось, що війна закінчиться швидше. 

Чи по Ваших відчуттях змінилась Україна за останнє десятиліття, чи змінилося світобачення людей?

Я можу сказати, що все кардинально змінилось, люди стали набагато культурнішими і приємнішими, Україна розбудувалася. Розвивається і інтегрується  із зовнішнім світом. Видається, що війна дала нам більше єдності, більше розуміння наскільки ми багаті та особливі. 

У чому полягає Ваше волонтерство? 

Поляки створили організацію “For Ukraine”, де працював мій товариш. Він отримував гуманітарну допомогу і направляв її, куди потрібно в Україні. З тих речей пішло багато на Олександрію в Кіровоградській області, але також були і інші міста: Одеса, Миколаїв та Чернігів. Компанія “For Ukraine” доправляє допомогу у Львів, ми її розвантажуємо і тоді займаємося логістикою, щоб доставити її в Україні до адресатів. Ми знаходимо транспорт, вантажимо і контролюємо, щоби допомога дійшла до людей, які повинні її отримати. Звертається багато людей з різними проханнями – це бронежилети, каски тощо. 

Також допомагав координувати співпрацю з різними організаціями тут в США. В Україні часом волонтери  і військові не знають як правильно і де просити про допомогу, тому я контактував з тими організаціями,  що можуть допомагати. Не  лише окремі військові, але й госпіталі звертались про різного роду допомогу. Завжди є хтось, кому потрібно допомогти. Коли летів в Україну, мав 12 валіз. Віз бронежилети, каски, тактичне спорядження, одяг, ліки, рації, телефони та інші речі.

Як Ви допомагали кібер волонтерству в Україні? В яких ініціативах брали участь?

На початку ми  хотіли зробити так, щоб, коли у нас повітряна тривога, у росіян верещали телефони, але таке важко зробити.  Розробив програму, яка відправляє смс, потратив трішки часу, щоб опрацювати злиті бази даних російських номерів і виділити з них лише мобільні номери. На жаль, безкоштовної розсилки смс немає, а ціна для однієї розсилки смс на 19-20 млн. російських номерів коштувала б 60 тисяч доларів. Тому і вирішили, що за такі гроші краще щось купити, аніж розсилати смс. 

Також приєднався до однієї групи, яка сканує російські маршрутизатори, знаходить, котрі мають вразливість, і відповідно на них міняють DNS сервера. В цьому випадку це наші DNS сервера, які кидають їх на українські сайти про війну. У користувача  немає можливості зайти на жоден сайт, крім як на український сайт про війну. Завжди, не важливо, що вони вводять, їх завжди кидає на той сайт про війну. Автоматизовано один роутер, не знаю про його ефективність, в групі написали, що програма добре працює і певного типу роутер вона переписує. Зараз почав працювати над іншою моделлю, там трошки складніше. Допомагаю з автоматизацією в цій групі. 

Чи змінились настрої і ресурси людей від початку війни?

 Важко сказати. По собі і також по інших людях, які працюють зараз в Україні і тут, бачу, що змінилися. Мабуть це завжди так, що на початку шок, ейфорія, порив. Яким би це не було страшним і важливим, з часом звикаємо і все стає буденністю. Ми звикаємо до такого життя і починаємо трошки розслаблятись, забувати, що там насправді війна, і нікому легше не стало – ні ЗСУ, ні людям, які під бомбардуваннями або під окупацією. Для них нічого не змінилось.

Люди втомлюються. Ми побачили, що на початках люди приносили багато гуманітарної  допомоги, і ми не встигали з нею справлятися, а потім потік зменшився. Можливо тому, що була Пасха і, можливо, фінансові ресурси людей виснажились, бо спочатку зразу всі почали багато давати, але всі мають свої обмеження. Пасха закінчилась, і, можливо, люди відновлять свої фінансові ресурси. 

Що Ви розкажете своєму синові за 30 років після нашої перемоги?

За 30 років я не знаю, що я своєму синові розкажу, бо про такі речі важко говорити.  Знаю точно, що Україна обов’язково переможе, тому, що ми нарешті отримали свою незалежну державу, яку втратити неможливо, це всі люди зрозуміли. Ми зараз настільки згуртовані і організовані, і скільки робимо для нашої перемоги. Не знаю таких інших випадків в історії. 

Текст і відео – Галина Василиця

Фото – архів Олександра Урсти 

 




Томина Неділя

«Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись. Простягни й свою руку, і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий!»  А Тома відповів і сказав Йому: «Господь мій і Бог мій!» (Івана 20:27-28)

Це був вечір першого дня тижня. Учні залишалися за зачиненими дверима через те, що побоювалися юдеїв. Воскреслий Господь обʼявився їм, став посеред них і сказав «Мир вам!». У закритому приміщенні перебували усі апостоли, окрім Томи. Варто зазначити, що на відміну від інших Тома, не зважаючи на причину, не боявся перебувати назовні.

Як тільки Тома повернувся, інші апостоли розповіли, що бачили воскреслого Господа серед них. Тома ж скептично віднісся до почутого та зажадав емпіричного доказу : «Коли на руках Його слідів від цвяхів я не побачу, і пальця свого не вкладу до рани, і своєї руки не вкладу до боку Його, не ввірую!» (20:25)

Під час першого обʼявлення апостолам, воскреслий Христос приніс їм послання миру. Господь вітає їх: «Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» Сказавши оце, Він дихнув, і сказав до них: Прийміть Духа Святого!» І дав апостолам силу прощати або ж затримувати гріхи.

Тиждень після першої обʼяви Воскреслого Господа, Ісус прийшов до них вдруге. Цього разу всі апостоли були присутні, включаючи Тому. Коли Він зʼявився їм вдруге в приміщенні з зачиненими дверима, Ісус став посередині та привітав їх : «Мир Вам!» (20:26). Тоді Христос звернувся до Томи, якого не було попереднього разу, і який з недовірою віднісся до розповіді інших апостолів: «Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись. Простягни й свою руку, і вклади до боку Мого…»  Тоді наш Господь закінчує застереженням: «Не будь невіруючим, але вір». (20:27)

Тоді Тома розпізнав, що це Господь і проголосив: «Господь мій і Бог мій» (20:28). Ісус бачить цю категоричну зміну в Томі, який увірував, бо отримав емпіричні докази, яких чекав – Тома побачив власними очима. Христос тоді має послання до нас усіх: «Блаженні ті, хто не бачили і увірували» (20:29)

Ми, істинні християни, віримо, що Христос справді існує та є присутнім серед нас. Ця віра у Воскреслого Господа, у Воскресіння, базується на порожньому гробі та на обʼяві Господа серед Його учнів. Наша християнська віра базується на цьому свідченні, як записано у Святому Письмі та Святій Традиції нашої Церкви.

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

 




Великомученик і чудотворець Св. Юрій.

Святий Юрій, пам’ять якого ми вшановуємо 23 квітня за григоріанським календарем і 6 травня за юліанським календарем, був римським воїном із Каппадокії часів імператора Діоклетіана. Він був християнином, який відмовився приносити жертви язичницьким богам. За це Юрій був закатований і обезголовлений в Никомидії в Малій Азії. Його велика віра в Христа дозволила йому з мужністю та миром зустріти мученицьку смерть. 

До найдавніших пам’яток мистецтва належить фреска із зображенням святого Юрія з Бавіт (VI століття), де святий воїн зображений з молитовно піднесеними руками. Найпопулярнішим іконографічним сюжетом стає чин змієборства святого Юрія. Святий Юрій верхи на здибленому білому коні списом пробиває пащу розпластаного під ним дракона – уособлює символічну боротьбу Добра і Зла. Саме з сегменту Неба святий почув глас Божий: “Відважся, Юріє!” Часом ангел направляє спис воїну та вінчає святого вінцем Слави. Вершник молодий, довговолосий і цим уособлює наснагу і життєдайну силу. Довкола голови святого німб – моральна доброчесність, поверх лицарських обладунків червоний розвіяний плащ. Колір плаща червоний і це не королівська ознака, а символ найвищого щабля ініціації прославленого лицаря – мученика Христового.

Тропар його свята говорить про святого Юрія як «Визволителя полонених, захисника бідних, лікаря хворих і поборника царів». Багато з тих, хто не був християнином, його любили і захоплювалися його способом життя. На його свято щороку десятки тисяч людей піднімалися сходами до монастиря Святого Юрія на Принцевих островах. Люди приходили, щоби поклонитися його чудотворній іконі, запалити свічку, обійняти ікону і благати святого про допомогу. Багато хто з тих, хто навіть не був християнами, приходили здалеку, щоб подякувати Великомученику за відповідь на їх особисту молитву.

Велика любов святого Юрія до інших корениться в його любові до Бога, нашого Небесного Батька. Святий мученик добре зрозумів слова Господа нашого, який навчив нас, що Бог «наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних.» (Матвія 5:45).

Пам’ятаймо слова нашого Господа, які Він промовлятиме під час Свого Другого і Славного Пришестя: «…Я був чужинцем, і ви прийняли Мене…» (Матвія 25:35). «Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили.». (вірш 40)

Нехай сьогодні ми маємо цей самий дух самовідданої любові, наслідуючи Христа, який викупив нас від гріха і відчинив навстіж брами до Небесного Царства.

 

о. Юрій Ворщак






Страсна П’ятниця у християн східного обряду — найскорботніший день у році.

Вечірня з виставленням для почитання Плащаниці. 

Перед початком Вечірні, перед амвоном, підвищенням звідки читається Євангеліє, споруджують Господній гріб, який є оточений свічками. Після процесії з Плащеницею, зображення Христа у Гробі, її кладуть до гробу. Відтак вірні приходять віддати шану Плащаниці аж до Пасхального ранку.

У Велику П’ятницю Церква згадує неправедне осудження синедріоном Ісуса Христа. Читання Євангелія на Велику і Страсну п’ятницю є комбінацією розповідей різних євангелистів. Це особливе читання починається з розповіді про первосвящеників і старійшин, які збираються разом і вирішують вбити Ісуса. Ісуса зв’язують, а потім відводять до Пилата, Римського намісника. Побачивши Ісуса засудженого на смерть, Юда кається і хоче повернути тридцять срібняків, кажучи: «Я згрішив, видавши невинну кров». Однак первосвященики і старійшини відмовляються прийняти назад срібняки. Юда зневірився, вийшов з храму, щоби повіситися. Вони вважали гроші «кривавими грошима» і не клали їх у скарбницю Храму. Натомість те, що сталося, було виконанням того, що було пророковано Єремією: «І взяли вони тридцять срібняків, ціну, що призначили за Нього сини Ізраїля, й віддали їх за гончарне поле, як Господь сказав мені».

Ісус, стоячи перед Пилатом, на запитання, чи Він Цар Юдейський, відповів: «Ти кажеш». Первосвященики та книжники звинувачують Його, але Ісус не дає відповіді, на жодне звинувачення. Це справді здивувало Пилата. Потім Пилат збирає натовп, щоб вирішити, кого з двох заарештованих відпустити, бо було звичаєм під час свята Пасхи, відпускати одного в’язня. Пилат знав, що Ісуса передали йому через заздрість. Потім він ставить запитання: «Варавва або Ісус, Який зветься Христом».

Пилат раптом отримує повідомлення від своєї дружини: «Нічого не май з отим Праведником, бо сьогодні вві сні я багато терпіла з-за Нього…» (Матвій 27: 19). Тим часом первосвященики та книжники підбурюють натовп. Їм вдалося переконати народ попросити звільнення Варавви та стратити Ісуса. Коли Пилат запитує натовп, вони відповідають: Варавва. Тоді Пилат запитує, що робити з Ісусом, якого називають Христом. А на запитання, яке зло Він зробив, натовп лише повторює: «Нехай буде розп’ятий». 

Намагаючись відрадити натовп, Пилат вмиває руки, кажучи: «Невинен я крові праведника сього; ви побачите» (Матвій 27: 24). Відповідь натовпу була: «Кров Його на нас і на дітей наших» (Матвій 27: 25). Зрештою, Пилат поступається вимогам натовпу: звільнити Варавву і розіп’ясти Ісуса.

Рання Церква має в Символі віри слова, що « (Ісус) був розп’ятий за нас за Понтія Пилата», щоб нагадати нам, що церемоніальне миття рук не звільняє нас від провини. Християни повинні бути готові страждати та померти за віру: йти за Христом, незважаючи на будь-які фальшиві звинувачення чи страждання, які трапляються на нашому шляху.

Тоді Христос охоче переніс «страшні страсті, і животворящий хрест, і добровільне поховання у тілі». Страсті, які пережив Христос, були справді страшні. «І, сплівши з тернини вінка, поклали Йому на голову, а тростину дали в правицю Його. І, навколішки падаючи перед Ним, сміялися з Нього й казали: Радій, Царю Юдейський!» (Матвій 27: 28-29). Один із злочинців, розіп’ятих разом з Ісусом, вимагає: «Якщо Ти Месія, спаси Себе і нас». Інший розіп’ятий злочинець дорікає йому за те, що він так говорив: «Хіба ти не боїшся Бога, коли зазнаєш такої ж кари? Ми справді страждаємо справедливо, бо отримуємо належну винагороду за свої проступки. Але ця людина (Ісус) не зробив нічого поганого». Тоді Ісус запевняє доброго розбійника, що того самого дня він буде з Господом Ісусом у раю (Його Царстві).

Перехожі глузливо хитали головами, а також казали: «Спаси себе». Так само первосвященики, книжники та фарисеї: «Інших спасав, а Себе спасти не може». Вони хотіли, щоб Він зійшов з хреста, і тільки тоді вони повірили б, або так вони лише казали.

Євангеліє у Велику і Страсну п’ятницю закінчується тим, що Пилат задовольняє прохання народу. Відтак після кількох молитов розпочинається Хресний хід із Плащаницею. 

У нашій Українській Католицькій Церкві ми маємо скорботні пісні про болі Матері Божої. Марія стояла біля Свого Сина на Хресті до самого кінця – завжди вірна і правдиво виражаючи Свою непохитну любов. Найкраще це показує гімн «Страдальна Мати». Друга строфа цієї пісні так гарно описує: «Я Тебе купала гіркими сльозами, як малим ховала перед ворогами. А нині плачу, бо Тебе вже трачу, вже Тя, милий Сину, більше не побачу, Сину Мій!»

 

о. Юрій Ворщак



 




Вхід Господній в Єрусалим

«Осанна! Благословен, хто йде в імʼя Господнє, Цар Ізраїлів

За ним пішов цілий світ!»

Сьогодні ми святкуємо урочистий Вхід нашого Господа до святого міста Єрусалиму. Наближається час Господній. Ісус щойно повернув до життя Лазаря, після того, як той пробув у гробі чотири дні (Івана 11:17). У розмові з Мартою, сестрою Лазаря, Ісус сказав: «Відкотіть камінь». Марта ж відповіла: «Господи, тіло вже, напевно, смердить, бо минуло чотири дні». Ісус спитав: «Хіба я тобі не говорив, що коли будеш вірити, то побачиш Божу славу?» Лазар вийшов з гробу. З нього зняли поховальні полотна. Багато хто з юдеїв, які прийшли для того, щоб підтримати Марту у час її скорботи, побачили, що вчинив Ісус та увірували в Нього.

Натовп, що був з Ісусом, коли він покликав Лазаря з гробу та воскресив його з мертвих, продовжував свідчити про цю чудесну подію. Чутки поширювалися і великий натовп зібрався того дня у Єрусалимі, щоб зустріти Ісуса та побачити живого Лазаря, якого Той воскресив.

Первосвященники та фарисеї почали обдумувати плани як заарештувати та вбити Господа. Вони були незадоволені, адже багато юдеїв відверталися від них і увірували в Ісуса. Змовлялися також вбити і Лазаря (Івана 12:10)

Наступного дня після воскресіння Лазаря, в Єрусалимі зібрався натовп щоб відсвяткувати велике свято Пасхи. Почувши, що Ісус іде до святого міста, люди  привітали його з пальмовими гілками в руках, голосно кричучи: «Осанна! Благословен, Хто йде в Ім’я Господнє, Цар Ізраїлів».

Народ Божий, ізраїльтяни, прибув, щоб привітати та проголосити Ісуса довгоочікуваниим Месією, про Якого пророки передрікали, а також своїм царем, Царем Ізраїлю. Люди визнали, що Ісус, наш Господь, мав силу Бога (Ягве), що проявлялася протягом всієї історії спасіння, як записано в Старому Завіті. У їхній боротьбі з хворобами, стражданнями і смертю Ісус Господь виявив зцілюючу і животворну силу Всемогутнього Бога. Ісус, Син Божий, є союзником людини навіть сьогодні в цій постійній боротьбі проти сили зла та всіх його жахливих наслідків, таких як хвороби, страждання та смерть.

Господь, якого вони прославляли під час першого святкування Вербної неділі, Його в’їзду в Єрусалим, сьогодні такий самий, як і тоді. Наближалася година Ісуса. Його ось-ось мали віддати в руки злих людей. Натовп вітав Його як Царя зі словами: «Осанна! Благословен, Хто йде в Ім’я Господнє, Цар Ізраїлів». Але не всі поділяли цю думку. Були серед людей фарисеї, які все це бачили і говорили між собою «Бачите, ми нічого не можемо зробити. За ним пішов цілий світ». (12:19)

Ісус сам передбачив, що це станеться: що Він страждатиме і помре. Але він також говорив, що на третій день Він воскресне з мертвих. У ніч, коли його було зраджено, чи то коли Він віддав себе за життя світу, на Тайній Вечері з дванадцятьма Апостолами, Ісус розділив трапезі та відслужив першу Літургію, причастно віддаючи Своє Тіло і Кров для споживання.

Ісус прийде знову одного дня, щоб судити живих і мертвих. Тим часом Він дав нам сьогодні Своє Тіло і Кров як духовну їжу та питво. Господь підтримуватиме нас, даруючи нам Свої різноманітні ласки та благословення. І ми, Його вірні послідовники, ходімо Його слідами і щодня несімо свої хрести з досконалою любов’ю та покірністю, щоб виконувати Святу Волю Бога, Всемогутнього Отця.

Будучи вірними Його Слову зараз і отримуючи духовну поживу для свого тіла і душі, тримаймося і бережімо нашу святу віру. Нехай наші очі будуть спрямовані не до тимчасової, земної слави, а радше до вічної. Молімося, щоб у той Судний день ми були визнані гідними вічного життя на небесах.

Сьогодні вірні можуть страждати за свою віру і бажання залишитися вільними від рук злих людей, які прагнуть забрати життя і знищити. Наше бачення життя полягає в тому, щоб цінувати життя кожної людини, створеної на образ і подобу Божу. Ця цінність не може бути оцінена простими числами. Це бачення надає необмежені можливості, якщо жити в дусі Христа, Який продовжує вказувати кожному з нас на шлях, яким слід йти. Це бачення в кінцевому підсумку веде до справжнього миру тут, на землі, з усім іншим, що слідує, таким як справедливість, повага до життя від утроби до гробу, від народження до могили. Воно включає тут, на землі, співчуття до страждань інших та практику духовних і тілесних справ милосердя.

Два роки тому у Вербну неділю, у розпал пандемії, Блаженніший Святослав у своїй проповіді зазначив: «Ми можемо стати кращими лише тоді, коли в умовах цієї смертельної хвороби переосмислимо цінність людського життя, коли припинимо війни та перестанемо інвестувати в смерть, але в життя. Ми як людство станемо кращими, коли сьогодні, ті, хто при владі в державах, перестануть інвестувати у виробництво зброї та почнуть інвестувати в розвиток охорони здоров’я».

Життя священне, і воно дано кожній людині, кожному народу. Наша улюблена Україна страждає не лише через втрату майна, але й через людські. Які страждання, яке спустошення спіткало Україну від рук тих, хто нападає і не поважає ні життя, ані майна іншого. Наша гаряча молитва спрямована на те, щоб скоро Україна воскресла, відбудувалася і жила в мирі та злагоді.

Якщо тепер ми відчуваємо цю безумовну любов до Бога і любов до свого ближнього, яка нікого не виключає, як до себе, ми можемо з благословенною впевненістю сподіватися на вічне життя на небі з Богом, Пресвятою Трійцю, Пресвятою Богородицею, і всіма святими. Давайте щодня з запалом проголошувати: «Осанна! Благословен, Хто йде в Ім’я Господнє, Цар Ізраїлів». Благословенний Спаситель світу!

о. Юрій Ворощак

 




Східні католики в центрі уваги

За останні кілька років Східний католицизм почав здобувати все більше уваги у Сполучених Штатах, здебільшого у зв’язку з появою нових медіа та особистостей. Подкасти, канали у YouTube, та інші засоби сприяли посиленню видимості Церков свого права (лат. sui iuris) та їхніх вірних. Серед наслідків: здивування, цікавість та захоплення.

Рідко католики були повільними в адаптації технологій. Більше того, науковці висловлюють припущення, що сувої стали частково застарілими через те, що рання Церква де-факто прийняла кодекс (книгу) як формат написання Нового Завіту. Якщо ж перенестися у сьогодення, то швидкий пошук на будь-якій з веб-платформ в результатах пропонує численних католицьких творців контенту, ведучих та ін. Аудиторії деяких з цих медійних осіб сягають сотень тисяч.

В певний момент у 2021 році шоу The Bible in a Year (укр. Біблія за рік) отця Майка Шмідта було одним з найбільш популярних на платформі Apple Podcasts. Його завантажили більше 85 мільйонів разів у липні того року. У будь-якому випадку, це підкреслює неймовірний вплив. Отець Шмідт є продуктивним промовцем та керівником відділу служіння молоді в дієцезії Дулут. The Bible in a Year була випущена компанією Ascension Press.

Східний католицизм, зокрема ті традиції, що беруть свій початок у Київській Русі, увійшли на цифрову сцену завдяки кільком іншим особистостям.

Мет Фрадд є творцем подкасту та оказійних шоу в прямому ефірі «Гальби з Аквінським». Він є автором та промовцем з Австралії, який ділиться своєю прихильністю до Томізму та усього католицького у формі довгих інтервʼю. Епізод, у якому бере участь отець Джейсон Чаррон з української єпархії святого Йосафата у Пармі називається «Як Східні та Західні християни можуть взаємно збагатити одне одного…». Він був опублікований у жовтні 2021 року і відтоді кількість переглядів сягнула близько 30 тисяч. Отець Чаррон є парохом української католицькогї церкви Пресвятої Трійці у Карнегі, Філадельфія.

Метт Вітман, єдиний протестант, про якого тут йтиме мова, є колишнім пастором та творцем 10-тихвилинної Біблійної Години (10 Minute Bible Hour). Його часті зйомки на місцях вирізняють це шоу з-поміж інших. Вітман подорожує країною демонструючи інтер’єри церков різних християнських деномінацій. Епізод «Протестант Оглядає Неймовірну Візантійську Католицьку Церкву» було опубліковано у січні 2022. У ньому увага зосереджена на візантійській католицькій парафії Благовіщення Матері Божої у Гомер Ґлен, штат Іллінойс та на настоятелю парафії о. Томасі Лоя. Кількість переглядів цього епізоду – більше 36 тисяч.

Насамкінець згадаємо про Трента Горна, який користується популярністю у католицькому віртуальному світі. Горн виховувався у «нецерковному домі» батьком, номінальним євреєм, та матір’ю, колишньою католичкою, але навернувся до віри будучи вже молодою людиною. Сьогодні він католицький апологет, що працює автором, радіо- й подкаст-ведучим та промовцем, в основному для платформи Catholic Answers. Коли у недавньому інтерв’ю його запитали про його візантійську ідентичність, Горн, говорячи від серця, розповів про свою любов до Божественної Літургії та яскраву живучість його візантійської парафії.  

Сьогодні в інтернеті існує багато католицького контенту високої якості і провідні католицькі медіа персоналії мають чималий вплив. Їхня аудиторія велика та різноманітна аудиторія підписників налічує сотні тисяч осіб. До того ж, їхній контент періодично охоплює також незліченну кількість інших, які можливо не підписуються, але натрапляють на різноманітні випуски завдяки алгоритмам пошукових систем та соціальних медіа платформ.

Деякі з найбільш популярних медійних осіб навмисне підкреслюють гарні традиції Східного католицизму, в тому ж числі УГКЦ та Візантійської католицької Церкви. Якою була реакцій на цю нову увагу? Аудиторії зазвичай дивуються, дізнавшись про існування східних католиків, їх цікавить отримати більше інформації, і вони також в захваті від того, що вони дізнаються.

УГКЦ та Візантійська католицька Церква ведуть людей до зустрічі з Христом у новий потужний спосіб, підкреслюючи важливу роль, яку вони відіграють у католицький церкві вже сьогодні, і яку відіграватимуть у майбутньому.

 




Нововисвячений єрей Володимир Радько: Богові треба казати “так” кожного ранку

12 лютого в храмі Софії—Премудрості Божої  Українського католицького університету у Львові диякон Володимир Радько отримав священичі свячення з рук архиєпископа Філадельфійського митрополита Бориса Ґудзяка. Отець Володимир є випускником Українського католицького університету, вищі студії з богослов’я пройшов у Франції та США. Є клириком єпархії святого Володимира Великого в Парижі, проте протягом трьох з половиною років виконував дияконське служіння в Філадельфійській Архиєпархії, де продовжуватиме священичу працю. Напередодні дня свячень голова Служби комунікацій Паризької єпархії Килина Курочка розпитала о. Володимира про його шлях до усвідомлення священичого покликання, переживання та досвід адаптації і служіння у різних країнах.

Коли Ви зрозуміли, що хочете бути священником?

Я хотів стати священником змалечку. Скільки себе пам’ятаю – завжди про це мріяв. Хоча були часи, коли думки про священство відходили на другий план. Було багато зважувань «за» і «проти». Свого часу я хотів вивчати історію, та врешті вирішив спробувати себе у богослов’ї, але як мирянин, щоб залишити собі шляхи до відступу, якщо священство виявиться не моєю стежкою. Але водночас десь підсвідомо я думав, що, якщо справді Господь мене кличе до священничого служіння, то я мати вже певний необхідний багаж знань з богослов’я. Тепер краще розумію, що богословські знання є лише частиною підготовки до священства.

Які чинники формували Ваш шлях до священства?

Перш за все постаті священників, які віддано служать і служили. Коли я був підлітком, то якось глибоко особисто пережив перенесення мощей блаженного Миколая Чарнецького. Пам’ятаю як прочитав історію його життя, яка мене справді надихнула. Не впевнений, чи саме тоді сказав, що також хотів би бути священником, але добре пригадую, наскільки його історія мене вразила.

І далі на своїй особистій дорозі, особливо за студентських часів, я часто перетинався з монахами з Чину редемптористів. І сьогодні тішуся чудовою дружбою та близькими стосунками зі згромадженням. Їхня відданість та радість у служінні також слугувала для мене натхненням.

Ну і третім фактором, мабуть, найважливішим, що формував моє священство стало те, що я постійно відчував, як Господь мене кличе до цього стану і показує це в різний спосіб.

Господь через різні випробування та непередбачувані ситуації неочікуваними шляхами вів мене туди, де я є зараз. Це усвідомлення мене утверджує в переконанні, що це справді моє покликання.

Ви згадали, що спілкування з редемптористами було одним з тих чинників, які вплинули на формування Вашого священства. Чи не думали Ви про монаше життя? Про те, щоб вступити до їхнього згромадження? 

Я думав, і не виключаю такого розвитку подій. Однак, свого часу мені забракло відваги, щоб спробувати. Проте, в одній розмові знайома сестра-редемптористка сказала мені: «Не переживай. Бути редемптористом – це бути місіонером. Так виглядає, що тебе Господь кличе далеко по цьому світі кататися. Тому можеш бути редемптористом в душі». Наразі я обрав цей шлях.

В нашій Церкві священники можуть бути як целібсами, так і одруженими. Як і коли Ви зрозуміли, що маєте покликання саме до неодруженого священства?

В дитинстві я час до часу задумувався про монаше покликання. І тому для мене вибір неодруженого стану не був аж таким громом серед ясного неба. Було багато питань. Багато молитви. Свого часу були спроби побудови стосунків.

Проте, остаточне рішення я прийняв, вже будучи семінаристом, під час нічних чувань у період Великого Посту. Я питав у Господа, у якому стані Він хоче мене бачити. Бо врешті-решт, не так важливо, чого хочемо ми, але що Господь нам пропонує. Він знає нас найкраще і знає, де ми будемо найщасливіші. Ставлячи ці питання і розважаючи молитві, я відчув Його любов і впевненість, а тому зміг прийняти це запрошення. І у цьому стані я щасливий.

Ви вже досить довгий час є дияконом. Чи виникали все ж в сумніви стосовно обраного священичого шляху?

Сумніви були і будуть. Навіть в тих кількох днях, які залишаються до того, коли я отримаю рукоположення – благословенний знак, який, як і хрещення, залишається назавжди — є певні сумніви. Але вважаю, що це нормально, адже ми є вільними.

Сумніви були завжди, але часто вони приходили у моменти різних випробувань. І тоді на підтримку приходила ігнатіанська порада: не приймати рішення, коли ми перебуваємо в полоні емоцій. Потрібно почекати, дати час, спробувати віднайти внутрішній мир, і тоді питати в Бога, що робити далі. Мені така практика допомагає далі залишатися там, де я є, і продовжувати рухатися. В таких моментах, я відчуваю себе щасливим в тому, що я роблю.

Повертаючись до Вашого усвідомлення покликання: Ви – єдиний син в батьків. Як зреагували батьки, коли Ви їм сповістили, що обираєте неодружене священство?

Через те, що думки про неодружене священство чи навіть про можливе монашество не  були новизною в моїй історії, мої батьки досить спокійно прийняли це моє рішення. І я вдячний за їхню підтримку. Особливо мамі, що працює в дитячому садочку. Для неї це велика жертва, але попри все, я відчуваю її велику підтримку.

Як і де Ви себе бачите як священника?

Якщо чесно – уявлення не маю. З досвіду мого дияконства і семінарійної формації, я пересвідчився, що можу мати одні плани, але вони можуть не справдитися. Я переконаний в тому, що якщо спробувати Богові віддатися і йти за Ним — а в моєму випадку «йти за Ним» є дорогою священства — то цей вибір перевищить будь-які очікування. Тому, готуючись до того, щоб стати священником за кілька днів, я намагаюся не мати очікувань, а залишатися відкритим.

А чи це не страшно?

Мені страшно, але за роки мого крокування з Богом, я зрозумів, що те, що страшно – це також нормально. Важливо тримати Бога за руку, точніше розуміти, що Він тебе тримає за руку і підтримає, коли стає темно і страшно.

Я також намагаюся робити один крок в день. Я розумію, що таїнство священства створює певну дійсність, але це як у подружжі – як у подружжі треба сказати «так» одне одному, так у священстві – Богові. Кожного ранку.

Священиче служіння – це про постійну працю з людьми. А праця з людьми – досить непроста і виснажлива справа. Що для Вас є джерелом відновлення як духовного, так і фізичного?

Одним з найголовніших джерел відпочинку для мене — це молитва в тиші в каплиці, або в себе в кімнаті при запаленій свічці. Принаймні раз на рік я також намагаюся поїхати на кілька днів до монастиря:  вимикаю телефон і беру одну-дві духовні книжки… А інколи і без того. Для мене важливо зустрітися з собою, знайти мир.

Поза молитвою, люблю прогулюватися або вийти на пробіжку. Інколи з музикою, а інколи без. Ще допомагає коло друзів, з якими можна поговорити, які готові тебе підтримати, а інколи і «потрусити», щоб я прийшов до себе. Також люблю подорожувати, зустрічатися з чимось новим. Часом подорожі не є фізично відпочинковим, навпаки фізично виснажливим досвідом, але ця зміна діяльності допомагає наповнити ресурс, відпочити духовно і морально. З буденних речей ще люблю інколи подивитися добрий фільм або просто послухати музику, зʼїсти добрий бургер, що також може підняти настій.

Провівши дитинство у Білорусі, Ви мали досвід навчання та служіння не лише в Україні, але у Франції та Філадельфії… Наскільки легко чи важко даються зміни та адаптація до нових реалій?

Найлегшим переїздом для мене було повернення з Білорусі до України. Я народився в Україні, там пройшло моє раннє дитинство й я приїжджав на канікули. Середовище не було чужим, хоч не можу сказати, що у мене були близькі друзі. Формування кола друзів і знайомств відбувалося вже в університеті, там мені по-новому відкривався український світ.

Переїзд до Франції – це вже була зовсім інша історія. Зміна відбулася у всьому, включно з мовою спілкування, якою я не володів. Полишаючи все позаду, я їхав у середовище, яке було геть незнайомим. В деякі моменти я боровся з поривами втекти у комфортну для себе Україну, в культуру, до якої я належу. Водночас, те, що я служив українцям, пом’якшувало ситуацію. З французького періоду у мене залишилося кілька гарних дружніх зв’язків з українцями, з якими я, певне, жодному іншому місці ніж у Парижі не здружився б.

Переїхавши до Франції я відкрив для себе цілком іншу культуру, у мене з’явилися нові друзі, у яких немає жодної краплі української крові, але які стали мені близькими. Ця перша кардинальна зміна відкрила та зробила для мене світ трішки менший. Я почав бачити себе в іншому контексті під кутами, під якими доти себе не бачив.

Після переїзду до Філадельфії, цей досвід частково повторився – відбувся розрив з тепер вже двома моїми попередніми світами – французьким та українським. У цьому випадку більшим викликом стала велика різниця в часі. Досить складно знайти час, щоб підтримувати віртуальний зв’язок, бо коли на європейському континенті вечір, в Америці – розпал робочого дня. А коли під вечір з’являється час, то в Європі вже сплять. Неможливість регулярної комунікації ще більше витісняє з зони комфорту, змушує шукати нові способи. Однак, так як і у випадку з Францією – я відкрив у собі нові риси, які, мабуть, просто так би не виявив.

Служіння в Філадельфії є особливим, бо можна побачити, як наша Церква намагається бути місійною, ідучи за своїми людьми. Вона не чекає, поки люди прийдуть до будівлі. Для мене це відображення того, яку минулому Церква йшла туди, де були люди, щоб їм послужити. І для мене це є поштовхом не засиджуватися в зоні комфорту, а йти далі.

Впродовж усього свого дияконського служіння, Ви працювали з єпископом, а згодом архиєпископом Борисом Ґудзяком, багато подорожували. Чи бачите себе парафіяльним священником?

Важко сказати. Під час формації я прожив певні моменти парафіяльного служіння: викладав у катехитичній школі, пробував працювати з вівтарниками. І це цікаво. Але й справді, впродовж усієї моєї формації я працював з єпископом і багато подорожував з ним по єпархіях. Це по-іншому сформувало моє бачення свого служіння.

Якщо мене покличе Бог до парафіяльного служіння, то чому б і ні. Я вірю, що не ми вибираємо свою місію в Церкві. Нам її дають, і це треба вміти приймати. Це те, що я досвідчив у своєму дияконському служінні, в своїй подорожі через різні країни: якщо тебе Господь кличе, ти можеш думати, що провалиш завдання, але Господь з твого провалу зробить успіх.

Яку роль у розвитку покликання відіграють Ваші друзі: як і з клиру, так і з мирян?

Вони мені пригадують, що я є людиною, бо часом “виростають крила”. Друзі допомагають мені сміятися з себе, жити реальним життям. А якщо говорити зокрема про друзів священників,  то вони показують і підкреслюють, що Господь не кличе досконалих. Він використовує наші слабкості, щоб служити іншим. І це є для мене заохоченням не боятися йти на глибоку воду. Бо є історії святих, які нам розповідають, як вони давали собі раду, а історії моїх друзів показують, як можна давати собі раду з Господом сьогодні. Навіть, якщо часто вони про це не здогадуються.

Розмовляла Килина Курочка (голова Служби комунікації єпархії святого Володимира Великого в Парижі)




Притча про Блудного Сина

«Прогрішився я, отче, проти Неба і проти тебе. Недостойний я вже зватися Твоїм сином; прийми ж мене, як одного зі своїх наймитів…» (Луки 15:18-19)

Це слова молодшого, блудного сина після того, як він прийшов до тями, усвідомлюючи, що він зробив поганого. Він згрішив проти неба та проти свого батька, якого покинув. Цей норовливий блудний син не лише визнав свій гріх, але й шкодував про нього та каявся. Він хотів повернутися додому та бути прийнятим, як один з наймитів.

Притча починається – Чоловік мав двох синів. Молодший син попросив батька дати віддати йому його частку спадку. Батько ділить спадок між синами. Кілька днів потому, молодший син збирає свої пожитки та вирушає в далекі краї. Там він розтрачує свій спадок, ведучи розгульний та аморальний спосіб життя. Врешті, молодший сон опиняється посеред великого голоду. Він голодний та у великій потребі. Він шукає допомоги і отримує роботу – годувати свиней. Він був настільки голодним, що бажав їсти те, що давали свиням, однак ніхто нічого йому не пропонував.

Притча починається – Чоловік мав двох синів. Молодший син попросив батька дати віддати йому його частку спадку. Батько ділить спадок між синами. Кілька днів потому, молодший син збирає свої пожитки та вирушає в далекі краї. Там він розтрачує свій спадок, ведучи розгульний та аморальний спосіб життя. Врешті, молодший сон опиняється посеред великого голоду. Він голодний та у великій потребі. Він шукає допомоги і отримує роботу – годувати свиней. Він був настільки голодним, що бажав їсти те, що давали свиням, однак ніхто нічого йому не пропонував.

Саме цей досвід надзвичайного фізичного голоду приводить до тями молодшого, норовливого сина. Він пам’ятає, яким було його життя до того, як він пішов з дому і відмовився від своїх обов’язків у домі свого батька. Він також згадує, що наймитам там було набагато краще, ніж йому в далекій країні. Блудний син сказав собі : « (вони) мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину». (15:17)

Блудний син шкодує та кається. Він вирішує повернутися додому як один із найманих робітників свого батька. Він хоче повернутися додому, і сказати батькові: «недостойний я вже зватися Твоїм сином; прийми ж мене, як одного зі своїх наймитів…»». (15:19) Коли ж він повертався, ще здалеку батько бачить його й вибігає, щоб обійняти і поцілувати. Батько сповнений співчуття. Він любить і прощає ще до того, як чує слова, що їх готувався йому сказати його норовливий син.

Батько отримав назад молодшого сина цілим і здоровим. Це був привід, щоб відсвяткувати. Він дає йому найкращий одяг, одягає перстень на палець і сандалі на ноги. З цієї нагоди забивають вгодоване теля. Розпочинається свято, лунає музика та танці.

Старший син, який працював у полі, повертається додому. Коли він наближається до батьківського дому, то чує звуки свята і дивується, що відбувається. Спитавши, він чує від одного зі слуг: «То вернувся твій брат, і твій батько звелів заколоти теля відгодоване, бож здоровим його він прийняв». 

Розлючений старший син відмовляється приєднатися до святкування. Батько вийшов і попросив його увійти. Старший син же відповів: «Ото, стільки років служу я тобі, і ніколи наказу твого не порушив, ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми потішився я…  Коли ж син твій вернувся оцей, що проїв твій маєток із блудницями, ти для нього звелів заколоти теля відгодоване….» (15:29-30). Старший син навіть не називає свого брата «мій брат», а говорить про нього, як про «батькового сина».

Люблячий Батько намагається запевнити старшого сина, що він цінує всю його важку самовіддану працю, та м’яко нагадує йому, що норовливий син, який повернувся додому, не лише «мій син», а й «твій брат». «Ти завжди зо мною, дитино, і все моє то твоє!  Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся! ». Молодший норовливий син, твій брат, був духовно загублений, але тепер знайдений, врятований.

І саме в цьому полягає місія Церкви – повернути додому норовливого грішника, розшукати і спасти тих, хто духовно загублений. І це ми робимо у відданому служінні з любов’ю та співчуттям. Радіймо з повернення навіть одного норовливого, блудного сина чи брата, бо всі ми створені на образ і подобу Божу і маємо відображати Добро та Правду Самого Бога.

Як ця притча має відкритий кінець, так його має і наше земне життя. Ми не знаємо, чи заходить старший син і святкує повернення брата. Або скільки часу знадобилося, щоб він змінився. Сподіваюся, це сталося. Так само кожен із нас до останнього подиху має шанс побачити Світло, прийти до тями і прийняти додому норовливого грішника, який кається і бажає жити згідно з духом Христа.

 




Юрій Пилипчак: Служіння хворим через таїнство слухання

“…хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба. Так само й Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох!” (Мт. 20. 26-28)

Як ви думаєте, які відповіді ми можемо отримати, коли запитаємо себе: “Що ми думаємо або які асоціації у нас виникають, коли перебуваючи в лікарні, ми бачимо капелана?” Думаю що відповіді будуть різні, але одна з найпоширеніших буде думка: “Щось трапилось? Мабуть хтось помирає, чи можливо мені хочуть сказати якийсь поганий діагноз?”. 

Своє капеланське служіння я розпочав у  2016 році по програмі Clinical Pastoral Education. Як капелан/студент я стажувався в одній з лікарень Adventist HealthCare, де тепер працюю як паліативний капелан. Більшість людей бачить капелана як священнослужителя для уділення Святих Тайн в критичних моментах життя. Але Святі Тайни та молитва це лише частина капеланського служіння. Тоді і виникає найважливіше питання: яка роль та яке завдання медичного капелана?

За 6 років мого служіння 3 роки припадають на інтенсивний час пандемії, я можу з певністю сказати, що капеланство — це не робота, а покликання. Покликання, яке потребує багато підготовки, інтенсивної праці над собою, як духовної так і емоційної, та повсякденного служіння для інших. Місія лікарні, де я працюю, відображає моє бачення та покликання мене як капелана: “Ми показуємо Божу опіку, працюючи над фізичним, душевним і духовним сціленням”. Кожен пацієнт, який потрапляє в лікарню, переживає фізичну проблему, що потребує медичного втручання. Але кожна фізична проблема є так чи інакше зв’язана з емоційним чи духовним світом самого недужого та підсилюється таким же зв’язком з людьми, які є близькими. Тому я вірю, що лише медицина не може допомогти людині на всі 100%, тут і відіграє важливе значення міждисциплінарна команда, до складу якої і входить капелан. Як говорив Антон Бойсен (Anton Boisen “Living human document”), недужий — це живий людський документ, і цей документ містить в собі не тільки медичні потреби, але для одужання емоційні, психологічні та духовні складники. 

Нещодавно я мав можливість познайомитися зі старшим чоловіком, який прибув до лікарні, страждаючи від болю, яка походила від тріщин в кістках, а також, як виявилося з часом, від останньої стадії раку. Все розпочалося, коли я отримав запит, щоб відвідати хворого, оскільки він не хотів продовжувати своє лікування. На перших зустрічах він розповідав, що боїться лікування, адже не знає як зміниться його життя та наскільки він буде залежним від інших. В той же час він переживав за свою маму, яка потребувала постійної його опіки. Він не міг зрозуміти, чому Бог дає йому такі терпіння, і чи ці терпіння дійсно від Бога. У час наших зустрічей я відчував, що він потребує не відповідей, адже на більшість своїх питань він сам давав відповіді, а неосудливої присутності та активного слухання. Він був дуже самотній, навіть маючи родину, а відкидаючи лікування старався заповнити внутрішню порожнечу: страх, недовіру, паніку та втрату “контролю” над власним життям. 

Піклуватися про недужого для капелана не означає проповідувати, навчати чи привести Бога до палати недужого. Абсолютно ні! Бог (Всевишній, Вища сила … ) вже перебуває в палаті недужого. Опіка капелана полягає у тому, щоб допомогти пацієнту побачити цю присутність або знову її відчути. Мені дуже подобається як про таке служіння пише Генрі Ноуен. Говорячи за зраненого цілителя, він каже, що служитель не є лікарем, якого прямим завданням є забрати біль пацієнта. Навпаки, він може поглибити цю біль до рівня, коли недужий може поділитися нею з капеланом. Коли хворий сам-на-сам зі своєю самотністю, то він/вона очікує, що хтось відчує чи зрозуміє цю самотність, і тоді хворий не буде тікати від неї, але зможе її прийняти як частину свого стану. Коли батько чи мати страждають через втрату дитини, капелан не покликаний їх заспокоювати, кажучи, що у них ще залишилися інші діти вдома, він співстраждає з батьками, щоб розділити з ними їх біль. Так їхні страждання перетворюються з безмірного відчаю в знаки надії. 

Напевно найважчим в капеланському служінні для мене є відчуття, що вже неможливо нічого виправити. Неможливо повернути життя, неможливо вилікувати невиліковну хворобу, неможливо повернути втрату близької людини чи маленької дитини. Але саме таке служіння вже є глибоким таїнством присутності, співстраждання, співвідтворення змісту людського життя, чи надії в найтемніших моментах людського буття. Це є таїнство, в якому я є свідком Божого діяння та Божого провидіння, яке стається кожного дня. 

А тепер запитаймо себе: “Що для кожного з нас є знаком надії у важкі часи? Що допомагає нам впоратися та перейти через темні сторінки нашого життя? Яку підтримку ми би хотіли мати в такі моменти?”

Юрій Пилипчaк є головою Комісії з питань людського життя та гідності Філадельфійської Архиєпархії. Працює капеланом паліативної служби.

Cover photo – Salt + Light Media




Про Святого Валентина

14 лютого УГКЦ вшановує пам’ять Кирила, апостола слов’ян, а Римська церква вшановує пам’ять святих Кирила і Методія. Свято святого Валентина було вилучено з римського календаря в 1969 році, але ця формальна зміна не зменшила популярності цього свята, яке стало асоціюватися з любов’ю та приязню в пізньому Середньовіччі.

Певні моменти протягом року дають можливість привернути увагу до християнських коренів світської культури. Наприклад, хоча Різдво зазвичай ототожнюють із споживанням і вихідними, справжнє значення свята проявляється в самій його назві. У тому ж дусі щороку перед 6 грудня католицькі ЗМІ пишуть про святого Миколая з Мир Ликійських (бл. 270-343), щоб нагадати, що цей скромний єпископ з Малої Азії став прообразом сучасного Санти Клауса. День Святого Валентина дає ще один шанс побачити глибокий вплив нашої віри на нашу епоху, яка вже її забуває.

День святого Валентина походить від історії про святого Валентина, мученицьку смерть якого історично відзначали 14 лютого. Як іноді буває зі святими, особливо тими, хто жив у давнину, ми не знаємо, про якого саме Валентина йдеться. У чудовому дослідженні походження свята історик Джек Б. Оруч пише: «Ім’я було популярним в пізній Римській імперії, без сумніву, через його значення (від valeo — бути сильним). Кілька [римських] імператорів і один папа носили це ім’я, а понад тридцять Валентиків і кілька Валентин стали святими, зокрема мучениками». На щастя, Оруч визначає двох найбільш ймовірних кандидатів: «священик Риму та єпископ Терні… обидвом начебто відтяли голову 14 лютого». Страта відбулася приблизно 270 року.

Ці нечіткі деталі не завадили Папі Юлію I (337-352) посвятити базиліку Святого Валентина, яка залишалася популярною протягом століть. Це також не завадило зростанню набоженства до цього святого протягом Середньовіччя. До 1300 року в Римі побудували чотири церкви святого Валентина. Проте найбільший вплив на його популярність мала не архітектура, а література.

Найдавніші збережені тексти про Святого Валентина (чи Валентинів) датуються VI-м і VII-м століттями. Вони розвивалися і розширювалися протягом багатьох  років. Надзвичайно популярна колекція житій святих, відома під назвою “Золота легенда”, укладена бл. 1255 року, включає житія Валентина. У 1367 році була навіть французька п’єса під назвою «Святий Валентин». Примітно, що жоден із цих творів не асоціює мученика з коханням чи приязню; вони, радше, зображують святого Валентина як «цілителя хворих чи дітей з неповносправністю”. Романтичні кліше, пов’язані зі святим Валентином, з’явилися лише через тисячу років після його смерті.

Роль 14 лютого в європейській народній уяві докорінно змінилася протягом пізнього Середньовіччя, особливо через вплив англійського автора Джефрі Чосера (бл. 1340-1400). Чосер найбільш відомий за своїми “Кентерберійськими оповіданнями”, але саме його вірш «Пташиний парламент» пов’язав День Святого Валентина з романтикою і коханням через символи птахів-нерозлучників. 

Тож незалежно від того, чи надаєте ви перевагу солодким сердечкам чи коробкам шоколадних цукерок, День Святого Валентина є у нас завдяки пізньосередньовічній поемі Чосера про стародавнє свято мучеників.

Шон Маклаклин