Різдвяне Послання Блаженнішого Святослава

Високопреосвященним архиєпископам і митрополитам,

боголюбивим єпископам, всечесному духовенству,

преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам,

в Україні та на поселеннях у світі сущим

 

Слава на висотах Богу й на землі мир

людям Його вподобання! (Лк. 2, 14).

Христос народився!  Славімо Його!

Дорогі в Христі!

 

Сьогодні ділимося з вами великою радістю, яку вперше прийняли і нею поділилися невідомі вифлеємські пастушки, котрі перебували на відкритому полі та вночі чували біля свого стада. За розповіддю євангелиста Луки, коли ангел Господній з’явився, то їх спершу огорнув великий страх. Та ангел до них промовив: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь» (Лк. 2, 10-11). Відтак, почувши похвальний спів ангельських хорів «Слава на висотах Богу», пастушки один одному сказали: «Ходім лишень до Вифлеєму та подивімся на ту подію, що Господь об’явив нам» (Лк. 2, 15). І пішли, знайшли Марію і Йосифа з Дитятком та, поклонившись їм, пішли і розповіли іншим про Ісуса. 

Різдвяна благовість – це свято довіри, – довіри не тільки між людьми, а передусім Бога до людини! Ми часто говоримо про нашу віру в Бога, а мало коли звертаємо увагу на Боже вподобання стосовно нас, Його віру та довіру до нас. Господь довірив першу добру новину про народження Божого Дитяти звичайним пастухам, а згодом поділився своєю євангельською благовістю із жінками-мироносицями, рибалками, митниками – простими і мало кому відомими людьми. 

У Різдві Христовому Небесний Отець довіряє людям свого єдинородного Сина і Бог стає людиною! Ангельський спів про «мир на землі людям Його вподобання» вказує на те, що Бог бачить людину гідною Його довіри і вподобання, прихильності і благовоління (саме так дослівно перекладається грецьке поняття «євдокія»). Він бачить нас добрими і вірить у нас. Він бачить нас не тільки такими, яким ми є сьогодні, серед усіх наших немочей і гріховності, нашої біди і розгубленості. Син Божий бачить у нас Свій Образ, а воплочуючись, приймає нашу людську природу і в маленькому дитятку вчить нас бачити Його самого, Спасителя світу. Споглядаючи нас як людей свого благовоління, Він бачить нас такими, якими ми можемо стати за допомогою сили Його благодаті, подібно як люблячі батьки бачать у своїй дитині майбутнього талановитого письменника чи художника, добру матір чи ніжного і відповідального батька, провідника народу чи його могутнього захисника. 

Постать Богородиці в цьому різдвяному таїнстві уособлює те довір’я, яке людина повинна плекати до свого Творця і Спасителя у відповідь на Божу довіру до нас. Мати Божа, яка в холодній стаєнці тримає на руках маленького Ісуса, вчить нас, що ми можемо і повинні довіряти Богові та ближньому, бо сам Господь першим полюбив нас і довірився нам.  Приймаючи слово архангела, Вона дає Богові простір у власному тілі, дає Йому свою людяність – людську природу. Відтак св. Йосиф, опікун Ісуса та Його Матері, дізнавшись, що Марія вагітна, спершу думає потайки Її відпустити. Та, коли ангел Господній з’явився йому вві сні і сказав: «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в Ній зачалось, походить від Святого Духа» (Мт. 1, 20), чоловік повірив, довірився Богові і зробив усе за велінням ангела, оправдавши Господню довіру до нього.

Ми живемо у світі, де довір’я не тільки зранене, а й перебуває під постійною атакою. Велика криза довіри відчутна в різних сферах суспільного і навіть церковного життя. За посередництвом нових комунікаційних технологій маніпуляція правдою, яка існувала в людській історії завжди, сьогодні несеться з блискавичною швидкістю по всій земній кулі. Ми вже не знаємо, у що вірити і кому довіряти. У нашій свідомості утверджується переконання, що нема на світі ні правди, ні справедливості, що на кожному кроці тільки обман, брехня і крутійство. 

Ця драматична ситуація зображена на іконі Різдва Христового. Злий дух у вигляді старшого чоловіка у волосяниці спокушає Йосифа, намагаючись викликати в нього сумнів щодо Дитяти та Його Матері. Нема чого цьому дивуватись, адже диявол, як батько брехні (пор. Ів. 8, 44), на кожному кроці старається посіяти підозри і сумнів про Боже до нас благовоління та сприяє конфліктам між людьми на всіх рівнях, у приватному, родинному та громадському житті.

Сучасна пандемія ще більше посилила кризу довіри. Оскільки вірус ховається в людині, то інша особа є для мене потенційним джерелом захворювання і навіть смерті. Це впроваджує в людські стосунки елементи підозри, страху і втечі. 

Недовірою позначене рівно ж наше ставлення до суспільних і державних інституцій. Різні конспіративні чутки щодо небезпеки вакцин проти коронавірусу накладаються на загальнопоширену в нашому суспільстві недовірливість до влади і викликають у душах наших співвітчизників ще більше замішання і тривогу за майбутнє. Люди не вірять владі та іншим інституціям, які покликані дбати про загальне благо і громадське здоров’я та нести за це відповідальність. Можливо, з огляду на історію ХХ століття, пострадянські країни мають більшу, ніж це може бути в інших частинах світу, схильність не довіряти державним інституціям, тому легко стають жертвами різного роду маніпуляцій і пропаганди. Зрештою, у політично поляризованих країнах західного світу сíяння страху і недовіри теж стає інструментом політичної боротьби. Проте слід пам’ятати, що, керуючись принципом «не вірю нікому», ми завжди граємо комусь на руку, хтось використовує наше розчарування для досягнення власних цілей. Недовіра руйнує людські стосунки в усіх сферах. Недовіра руйнує родину, громаду, народ і державу!

У відповідь на ці наші сучасні спокуси недовіри сам Господь приходить, щоб об’явити правду і обгорнути нас своєю довірою. У навечір’я Різдва Христового ми співаємо: «Засяяв Ти, Христе, з Діви, як духовне Сонце Правди, і зоря появила Тебе невидимого, що вмістився у вертепі. І мудреців привів Ти, щоб поклонилися Тобі; з ними й ми Тебе величаємо: Життєдавче, слава Тобі!» (Тропар Вечірні). Святкувати Різдво Христове – це довіряти Божому Дитяті, яке долає смерть і, приймаючи людське життя, несе в дарі своє Боже Життя. Різдво – це не якась побожна казка, а унікальна в історії подія, що свідчить про Господнє довір’я до людини. Бог вірить у своє створіння. Він вірить у нас більше, ніж ми віримо самі в себе. 

Через віру в Бога, у Його народження між нами, відродімо довір’я до людини, яка Його шукає! Будьмо людьми Божого вподобання і вчімося вкладати своє вподобання в іншу людину – побачити в ній добрі риси, дари і таланти, вміння і висоту духу. Хоч обставини поширення сучасного вірусу деколи вимагають, щоб ми прикривали захисними масками наші вуста та ніздрі, але, в ім’я Боже, не закриваймо своїх сердець перед іншими людьми! Даймо їм побачити радість, любов і доброту в наших очах! Саме серед викликів і випробувань пандемії будьмо носіями Божого благовоління!

Бажаю, щоб наші сім’ї були, на зразок Пресвятої родини, місцем взаємної пошани, любові та довіри. Особливо прошу вас, дорогі батьки, плекати духа довір’я у своїх дітей, щоб, коли їх спіткають виклики цього світу, вони знали, що можуть завжди покладатися як на вас, так і на Господа Бога, який доручив їх вашій опіці. На різних етапах зростання дітей бережіть і будуйте довіру та взаємоповагу в радості, любові й терпеливості. Будьте для них першими вчителями глибокої віри, прикладом щирої молитви, заохочуйте їх змалечку до служіння ближньому. Найпильнішу увагу звертайте на перехідний час від дитинства до молодості, подбайте, щоб діти вміли відрізнити фальшиве від автентичного, Божу правду від диявольської брехні. Хай ваші нащадки знають, що не тільки ви в них вірите і здатні бачити їхнє майбутнє в реалізованих талантах і розквітлих у їхній душі Божих дарах, а що сам Господь Бог у них вірить і кличе їх до творення Його добрих діл у світі.

Отож святкуймо Різдво разом! Хоч би де ми були, творімо взаємною довірою наш сучасний Вифлеєм! Хто святкує в сімейному колі — то зі щирою радістю; хто змушений бути далеко від рідних — то з відчуттям духовної єдності; хто може прийти до храму — то з переживанням святої урочистості празника та в любові до Христа, який дає себе нам як духовну поживу на знак, що Він вірить у нас; хто бере участь у святкових богослужіннях онлайн —  то в благословенній тузі за братами і сестрами в Христі. Ділімося одне з одним різдвяною радістю — хто як може! Хай скрізь лунає традиційна українська коляда!

Дорогі брати і сестри! Цього святкового дня висловлюю вам своє довір’я і вірю, що ви самі відчуваєте, як гідно зустрічати новонародженого Спаса, і вмієте ділитися радістю цієї зустрічі з кожним, хто є поруч із вами. Із Різдвом Христовим сердечно вітаю вас усіх: від сходу до заходу, від півночі до півдня — в Україні і на поселеннях, на всіх континентах світу. Особливим чином єднаюся з тими, хто сумує чи почувається самотнім, з усіма, хто на заробітках далеко від дому і саме цієї миті відчуває брак рідних і тепла родинної оселі. Співчуваю тим родинам, яким цього року тяжко сідати до Святої вечері, бо при столі стоїть порожнє крісло, котре ще недавно було місцем тата чи мами, чоловіка чи дружини, брата чи сестри, сина чи доні. Крізь сльози радійте з вірою, що сьогодні ваші найдорожчі святкують у небі. Ділюся різдвяною радістю з нашими старшими — бабусями і дідусями, а також з усіма потребуючими. Щиро вітаю наших військових на фронті — нашу гордість. Лину думкою до полонених і ув’язнених: переказуючи різдвяні вітання, заохочую вас не занепадати духом, бо у вас вірить сам Господь Бог. Вітаю дітей і молодь — наше майбутнє, і бажаю вам, щоб сьогодні усмішка не сходила з ваших уст, щоб ваша радість була повна.

Від щирого серця бажаю всім вам справжньої радості дітей Божих, смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого, мирного і благословенного нового року!

Христос народився! Славімо Його!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

у день Святого всехвального апостола Андрія Первозванного, 

13 грудня (30 листопада) 2021 року Божого

 




Вогонь пошкодив українську католицьку церкву в Арнольді, Пенсильванія

Приблизно о 20 год. 4 грудня 2021 року в Українській католицькій парафії Святого Володимира в місті Арнольд Пенсильванія, сталася серйозна пожежа. Парох, о. Ярослав Коваль, перебував на місці в цей час і негайно зв’язався з адміністративним представником єпархії Святого Йосафата в Пармі.

Хоча точна причина наразі невідома, о. Коваль повідомив єпархії, що в самій церкві сталася пожежа, яка сильно пошкодила дах, вікна та інші частини храму. За словами о. Коваля частина даху церкви згодом обвалилася. На гасіння пожежі приїхали місцеві пожежні підрозділи та 12 пожежних автомобілів. Вони працювали до третьої години ночі, поки пожежу не було локалізовано.

Парафія отримала величезну підтримку з боку місцевої громади. Місцева церква запропонувала використовувати для богослужінь свою будівлю. У неділю, 5 грудня, парафія відслужила Божественну Літургію за розкладом у шкільному залі, який не постраждав від пожежі. У подальшому планується продовження богослужінь у церковній залі.

Запевняємо пароха і вірних у нашій молитовній солідарності.




Померла сестра Енн Кетрін Бінковскі, Згромадження сестер-місіонерок Покрова Богородиці

У п’ятницю, 26 листопада, у віці 92 років, від хвороби Альцгеймера, мирно померла у монастирі Сестер-місіонерок Матері Божої (711 N Franklin St. Philadelphia, PA 19123) сестра Енн Кетрін Бінковскі, Сестри-місіонерки Покрова Богородиці. Сестра народилася 14 квітня 1929 року у Дербі, штат Коннектикут та була наймолодшою донькою покійних Джона та Мері Грабовскі Бінковскі. Сестра Енн була парафіянкою української католицької церкви святих Петра і Павла в Ансонії, штат Коннектикут. Після закінчення старшої школи у Дербі, вона пройшла навчання та стала перукаркою, після чого, впродовж 10-ти років була співвласницею та адміністраторкою салону разом зі своєю доброю подругою Грейс Чезаро.

15 червня 1963 року, у віці 34 років, вона увійшла в згромадження Сестер-місіонерок Покрова Богородиці у Стемфорді, штат Коннектикут. Сестра Енн Кетрін склала свої перші обіти у 1966 році і вже 1 січня 1972 року вона склала Вічні Обіти. Впродовж 20-ти років (1972-92) сестра Енн працювала в Академії Божої Матері, виконуючи різноманітні функції. Вона була секретаркою старшої школи, головним інженером з обслуговування, префектом студентів-резидентів, викладачкою друкарства, ведення бухгалтерії та бухгалтерського обліку, догляду за дітьми та природничих наук. Вона також обіймала посаду директорки дитячого садочку святої Анни впродовж 40 років (1972-2012). Там сестра навчала численні покоління молодих душ не лише алфавіту та цифр, але й перших молитов і з любов’ю прививала чесноту та відданість Ісусу і Марії.

Сестра Енн застосовувала свої таланти у різних сферах: допомогла конгрегації у виданні «Ковчега», навчала новичок й служила в якості радниці, ландшафтної дизайнерки та садівниці. Вона любила практичну роботу, малювання, різьбу по дереву, дивитися футбол. Її улюбленою книжкою для духовного читання була Біблія. Також сестра любила молитися церковнослов’янською. Сестра Енн була унікальною та благородною людиною, жінкою з твердими переконаннями та живою дотепністю, яка завжди демонструвала духа сердечної вдячності. Тому цілком доречним було те, що її останній повний день на цій землі припав на святкування Дня Подяки!

Сестру пережив її брат Вільям (Маура «Мері») Бінковскі з Дербі, багато улюблених племінників та племінниць, включно з Еліс Одой (Едвін) та Джин Петрів Вокер (Скотт) з Дербі. Вона ж пережила своїх братів та сестер: Мері (Пол) Мудри, Енн (Стівен) Петрів, Джона (Марта) Бінковскі, Пітера Бінковскі, Гелену Бінковскі, Пола Бінковскі та монсеньйора Джорджа Бінковскі.

Похорон відбудеться у четвер, 2 грудня, в українській католицькій катедрі Непорочного Зачаття, за адресою 830 N Franklin St. Philadelphia, PA 19123. Прощання розпочнеться о 9:30, поховальну Божественну Літургію провадитиме владика Андрій Рабій та священники. Одразу ж після, о 10:30 відбудеться чин Похорону на українському католицькому цвинтарі Скорботної Богородиці, 2590 Village Rd, Langhorne, PA 19047

Замість квітів, просимо молитися Божественні Літургії за душу сестри Анни.

 




Єпископи США обиратимуть голів кількох комітетів під час засідань в листопаді

Конференція католицьких єпископів США оголосила список кандидатів на п’ять посад голів комітетів, а також кандидатів на посаду скарбника.

Єпископи оберуть нових голів комітетів на своїй осінній загальній зустрічі в Балтиморі, яка відбудеться з 15 по 18 листопада. Зустріч є першою особистою зустріччю конференції за два роки.

Архиєпископ Борис Ґудзяк та єпископ Томас Папроцкі є претендентами на посаду голови Комітету справедливості та розвитку людини (Committee on Domestic Justice and Human Development).

Єпископи також голосуватимуть за остаточний проект документа про Євхаристію, який під час весняної зустрічі отримав значну увагу та обговорення.

 

 




Притча про весільний бенкет

“Царство Небесне схоже на царя, що справив своєму синові весілля. Він послав своїх слуг кликати запрошених навесілля, але вони не хотіли прийти. Тоді він знову послав інших слуг, кажучи: Мовте запрошеним: Ось я обід мійзготував: зарізано волів та підгодовану худобу все готове, ідіть на весілля». (Мт. 22, 2-4)

Цар підготував бенкет на честь радісної події – одруження сина. Приготування відбулись з розмахом королівської щедрості: були приготовані відгодовані телята та інші страви. Запрошення пролунало до всіх гостей: «Все готово, приходьте на застілля». Однак, перші запрошені проігнорували сердечне запрошення царя. Вони мали різного роду виправдання: деякі просто ігнорують запрошення і не приходять, інші – пріоритетом обирають свою ферму, ще інші – бізнес. Деякі не просто відмовляються прийняти запрошення царя, але схоплюють його слуг-посланців і погано поводяться з ними, або навіть убивають. Ми читаємо, що цар засмучений (розлючений) через їх відмову та погане поводження зі слугами-посланцями і тому король послав свої війська, щоб покарати їх.

Цар вважає цих перших запрошених негідними для участі у святкуванні. Тому за його наказом слуги йдуть і запрошують на бенкет усіх, кого зустрінуть. Після цього запрошення бенкетний зал наповнився людьми. Цікавим є факт, що тепер запрошення лунало для всіх: для хороших і поганих.

Божа любов до кожної людини є безмежною і однаковою. Бог закликає кожного з нас до спасіння, до участі у Небесному бенкеті. Проте, на жаль, не всі відгукуються на це запрошення.

Бог закликає нас любити Його понад будь-яку іншу людину та будь-яку іншу річ чи власність. Ми є пріоритетом Його Любові, бо з цієї Любові віддав за нас Сина. Так само і наше правдиве щастя зможе реалізуватись, коли Бог буде в центрі нашого повсякденного життя, стане для нас пріоритетом. Лише Бог має посісти перше місце у нашому повсякденному житті. Ті, про кого сьогоднішнє Євангеліє розповідає, йдуть займатись своїми справами, тому відмовляються від запрошення. Для нас, сучасних людей,  сьогодні відволіканням можуть бути гроші, влада чи престиж. Живімо в Дусі Христа, щоби бути готовими відкрити своє серце для Господа і слідувати Його Святій Волі.

Ми, які охрестилися у Христа, одяглися у Христа під час Хрещення, були очищені від усіх гріхів. Під час Хрещення ми, або наші хресні батьки від нашого імені, обіцяли служити Христу. Наше рішення служити Господу – це не просто одноденний випадок. Навпаки, християнське життя має проживатись усі дні нашого життя. Гість, який прийшов на весілля без належного одягу, тим самим виявив брак поваги та турботи до короля. Тому будьмо належно одягнені, коли стоятимемо перед Господом Богом і шукатимемо в’їзду на бенкет у вічному Царстві Божому.

Будьмо готові «одягнутись» у Христа і жити у Божій Благодаті, коли прийде наш час, про який знає тільки Господь. Нехай наше життя буде настільки співзвучним із Господом, щоб ми могли сказати так само, як і святий Павло: «Вже не я живу, а Христос живе в мені». Нехай наші серця будуть відкритими на дотримування Десяти Заповідей, а передовсім на дотримання Двох Заповідей Любові, щоби жити згідно зі Святою Волею Божою. Будемо скромними слугами Господа, які живуть тут, на землі, «з Христом і в Христі», щоб одного дня вічно жити з Ним на Небі.

О. Юрій Ворoщак




Десятки тисяч паломників з усієї України взяли участь у паломництві до Зарваниці

Архиєрейську Божественну Літургію в рамках загальнонаціональної прощі до Зарваниці у співслужінні єпископів УГКЦ з України та з-за кордону звершив Блаженніший Святослав. 

Серед учасників були єпископи Синоду Єпископів УГКЦ, велосипедні прочани з маршрутом Ченстохова – Зарваниця, групи паломників з єпархій по всій Україні. Серед гостей був і п’ятий президент України Петро Порошенко з дружиною.

Цьогорічне паломництво приурочене 425-річчю Берестейської унії та молитві за мир в Україні. Відзначення 425-ї річниці Брестської унії, яка ліквідувала поділ між західним та східним християнством, має особливе значення для УГКЦ, яка відроджує спогади про єдину Церкву.

На завершення Літургії Блаженніший Святослав нагородив Миколу Кміта орденом Митрополита Андрея Шептицького за активну громадську та соціальну позицію щодо плекання християнських цінностей, активну участь у ролі сенатора Українського Католицького Університету, сердечну службу та підтримку багато церковних проектів.

Загальнонаціональна проща до Зарваницької чудотворної ікони Матері Божої щороку відбувається в неділю після свята Верховних апостолів Петра і Павла. Десятки тисяч вірних із різних куточків України і світу вирушають у паломництво, щоб випросити духовних благодатей.

 




В Мельбурні відбулася інтронізація владики Микола Бичка

12 липня 2021 року, у катедральному соборі Святих Петра і Павла в Мельбурні відбулася інтронізація третього правлячого архиєрея єпархії Святих апостолів Петра і Павла УГКЦ в Австралії, Новій Зеландії та Океанії владики Миколи Бичка.

Архиєрейську Божественну Літургію до моменту інтронізації нового єпископа очолював владика Петро Стасюк, єпископ-емерит Мельбурнської єпархії УГКЦ. Чин інтронізації владики Миколи Бичка звершив високопреосвященніший архиєпископ Пітер Коменсолі, архиєпископ Мельбурнської дієцезії Римо-Католицької Церкви.

На інтронізації була реліквія, яку владика Микола Бичок привіз з Нью-Арка, з Америки, – дерев’яний хрест, подарований у 1960-х українцями Австралії митрополиту Філадельфійському Амброзію Сенишину, коли той відвідував громади Австралії. Цей хрест зберігав владика-емерит Василь Лостен, один із найстарших у Синоді Єпископів УГКЦ. Після призначення отця Миколи єпископом до Австралії владика передав цей хрест йому.   

«Це важливий знак: цього хреста митрополит Амброзій свого часу отримав від вірних тут, у Мельбурні, і через 60 років цей хрест повертається з третім єпископом до Австралії. Це неймовірний знак, який буде супроводжувати мене в служінні нашим вірним в Австралії», – каже владика Микола.

Владика каже, що вірні УГКЦ і священники сприйняли його призначення і приїзд як ще один жест єднання з Україною. Цікаво, що два попередні єпископи УГКЦ в Австралії – владики Іван Прашко та Петро Стасюк, мають коріння з Тернопільщини, звідки є і владика Микола.

Департамент інформації УГКЦ

 




Архиєпископ Борис взяв участь у зустрічі представників адміністрації Байдена з лідерами українсько-американської спільноти

Двоє членів адміністрації Байдена, Кріс Сміт з Ради національної безпеки та Вільям Макінті, заступник директора з питань співпраці з громадою, провели онлайн-зустріч з лідерами українсько-американської спільноти. У ньому взяли участь владика Борис Ґудзяк, митрополит Філадельфійської Архиєпархії Української Католицької Церкви, владика Даниїл Зелінський з Української Православної Церкви США, Андрій Футей з UCCA, Михайло Савків UNIS та Американського комітету з питань та Вальтер Зарицький з Центру американсько-українських відносин. Організатором заходу виступила Уляна Мазуркевич.

З лютого Кріс Сміт є директором Ради національної безпеки з питань України, Молдови, Білорусі та країн Кавказу. До цього з 2014 по 2018 рік він працював директором INL в посольстві США в Києві, де допомагав у створенні антикорупційних інституцій та працював над реформою поліції. “Я беру цей досвід із собою на роботу щодня”, — сказав пан Сміт під час конференції Zoom. Він також зазначив, що президент Байден знає багато про Україну і глибоко їй відданий, починаючи з 2009 року, коли він, будучи віце-президентом адміністрації Обами, відвідав Україну.

Стратегічними цілями Адміністрації Байдена щодо України є пожвавлення двосторонніх відносин між Україною та США, допомога Україні у складній боротьбі проти російської агресії, а також допомога у війні з корупцією.

«Якщо Україна зможе досягти успіху — інтегрується із Заходом, зміцнить свої інституції, забезпечить добробут і виконає ті прагнення, які були озвучені на Майдані — це зміцнить і забезпечить демократію та західні цінності не лише у Східній Європі, але також і в Центральній Європі», – сказав представник Ради. Він вважає, що успіх України має перспективи для багатьох людей у ​​Росії, які прагнуть побудувати кращу країну.

Стратегія США в Україні зосереджена на трьох основних напрямках: протистояння російській агресії; структурна антикорупційна реформа; та економіка, а саме енергетична інфраструктура.

Архиєпископ Борис Гудзяк висловив вдячність Адміністрації Президента та Генеральному консульству в Києві за недавній прорив у видачі віз українському католицькому духовенству, що готове служити в США. Українська Католицька Церква в США страждає через брак духовенства, а потреби вірних з пандемією лише посилилися. “Присутність добрих священників допоможе задовольнити багато соціальних потреб і заощадить багато коштів платників податків, якщо ми зможемо робити якісь профілактичні дії в соціальній та громадській сферах”, — пояснив Архиєпископ.

Владика також подякував Адміністрації Президента за підтримку Українського католицького університету у Львові, президентом якого він є, а також за увагу до ситуації в Україні. Митрополит наголосив на важливості інформаційної підтримки. “Це інформаційна війна, і ми просимо продовжувати офіційно пояснювати, що насправді відбувається, американській громадськості, американським політичним лідерам та міжнародній спільноті. Українці вдячні за добру працю різних інформаційних агентств США, і я сподіваюся, що вона триватиме».




Послання Блаженнішого Святослава до духовенства

Дорогі співбрати в Христовому священстві!

Переживаючи цього року глибину таїнства Великого четверга, ми чуємо особливе запрошення Господа нашого Ісуса Христа вкотре засісти з Ним за містичним бенкетом Тайної вечері. Наші духовні очі звернені на єдиного і вічного Служителя Божественної Літургії – нашого Спасителя і Учителя, який похиляється над сучасним людством, зраненим новітньою пандемією та бичованим новими видами самотності, убогості, страждання та розпуки. Цей Служитель встає зі свого почесного місця за столом, скидає свій одяг і, взявши вмивальницю, стає на коліна перед людиною наших часів, щоб умити їй ноги.

Щоб виконати це служіння сьогодні та зробити його доступним усім людям, Він кличе нас, Його священників, по-новому осмислити зміст і завдання нашого священничого служіння. Бо це в нас і через нас Він хоче стати на коліна, щоб похилитися над світом, це нашими руками прагне обмити рани сучасних суспільств, це нас вчинив причасниками свого Божественного Священства і передав нам свої Святі Таїнства Церкви як ліки, що здатні загоїти ці рани силою і діянням Святого Духа. Споглядаючи це невимовне Боже служіння в теперішніх обставинах і подіях, ми з нагоди дня Встановлення Таїнства Священства Нового Завіту питаємо себе: що означає бути сьогодні Христовим ієреєм «за чином Мелхиседека» і як нам діяти, щоб бути вірними нашому покликанню і волі нашого Господа?

В умовах пандемії Господь промовляє до своїх учнів та світу, спонукає нас замислитися над тим, як нам бути Церквою в цей період «соціальної дистанції та ізоляції», як цей період вплине на подальше життя християн. Спаситель кличе нас навчитися розрізняти, що є суттєвим і першорядним для Церкви в цей час, без чого ми не можемо бути справжніми Христовими учнями, а що є менш важливим і від чого можна відмовитися, які рішення потрібно прийняти в цю пору випробування, щоб заново зорієнтувати духовне життя людей.

Упродовж останнього року ми навчилися, як ніколи, по-новому використовувати для нашого душпастирства сучасні засоби суспільної комунікації. У багатьох випадках онлайн-трансляції богослужінь були чи не єдиним способом для наших вірних задовольняти їхні духовні потреби. Однак Папа Франциск, добре розуміючи, що шлях до повного відновлення нормального ритму життя буде тривалим, наполегливо заохочує всіх вірних сприймати цей період як тимчасове явище серед надзвичайних і вимушених обставин, адже ідеалом Церкви було і залишиться назавжди – збирати людей, перебувати з ними та єднати їх у Святих Таїнствах. «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я є посеред них» (Мт. 18, 20), – каже Господь. Тому Святіший Отець перестерігає перед абстрактним зв’язком із Богом і спільнотою, кажучи: «Близькість з Ісусом без спільноти, близькість без євхаристійного Хліба, близькість без Церкви, без люду Божого, без Святих Таїнств є небезпечною».  Ми можемо разом молилися за допомогою живої трансляції, слухати Боже Слово і проповідувати Христове Євангеліє, але не можемо в такий спосіб уділяти Святих Таїнств, без яких повноцінного християнського життя просто не існує.

Коли сучасний світ щоразу голосніше говорить про економічні та соціальні кризи і навіть небезпеку голоду біблійних масштабів для сучасного людства як наслідки пандемії, наші вірні починають взивати до сумління своїх душпастирів, заявляючи про євхаристійний голод. «Не треба людям відходити: дайте ви їм їсти, дайте те, що у вас є» (див. Мт. 14, 16), – свого часу сказав Христос апостолам у пустелі та зробив їх здатними нагодувати п’ять тисяч народу п’ятьма хлібинами і двома рибинами. Те саме каже Він сьогодні до своїх священників, маючи на увазі не лише потребу, що прагне заспокоєння земним хлібом, а й голод і спрагу Хліба Небесного. Наш працелюбний народ вміє на свій щоденний хліб заробити собі сам, але Хлібом Небесним його може нагодувати лише Христовий священник. Прислухаймося до цього волання про євхаристійний голод і духовну спрагу нашого народу!

Хоч обставини, у яких опинилося людство через пандемію, впливають на наше церковне життя, однак навіть у разі запровадження суворого карантину, ці зовнішні фактори не можуть паралізувати нас у нашому служінні та церковному житті, не можуть перешкодити нам, як Церкві, продовжувати опікуватися людськими душами. Однак необхідно задуматися над стилем і новими формами душпастирювання під час та, особливо, після закінчення пандемії коронавірусу. Я впевнений, що ця криза є нагодою до душпастирського навернення, про яке Папа Франциск говорить в Апостольському повчанні «Радість Євангелія» (27). Сьогодні на рівні Вселенської Церкви стверджується, що чи не єдиним найважливішим ефективним методом здійснення духовної опіки є супровід. Цей метод може допомогти священнослужителям не повертатися до «старої нормальності», яка була перед пандемією, а робити радикальні зміни на краще, починаючи з побудови здорових міжособових стосунків. При цьому належить переосмислити та перебудувати форму нашого душпастирювання, намагаючись бути поруч із людиною, супроводжуючи її на життєвому шляху. Щоб бути присутнім у житті своїх парафіян, щоб їх знати і вміти слухати, потрібно знайти до них дорогу через спілкування. Бути поруч із людиною, спілкуватися з нею та супроводжувати її в сучасних обставинах життя – це щось більше, аніж просто перейматися добром своїх парафіян.

У час пандемії ми дякуємо Богові за багатьох добрих душпастирів, які не просто пасивно перебувають біля своїх парафіян, а через проповідь Слова Божого, служіння Святих Таїнств і діла милосердя роблять видимим та присутнім Господа Бога поруч із людиною, зокрема в драматичні моменти її життя. Вони особисто супроводжують своїх вірних, віддають усіх себе на служіння їм, беруть на себе їхні труднощі та болі, співчувають їм у їхніх стражданнях і тішаться їхніми радощами. Запорукою успішного звершення нашої місії сьогодні та змістом душпастирського навернення, про яке говорить Святіший Отець, є  зміна способу бути зі своїми людьми, бути священником, спілкуватися із владою, громадськістю, молоддю та своїми парафіянами. Це важке, але важливе завдання!

Тож у сучасних обставинах священник покликаний будувати нову християнську культуру спілкування. Самота без спільноти може призвести до втечі, до відокремлення і навіть до глибокого розпачу. Мабуть, ми вже не раз переконувалися в тому, що життя в спільноті, де люди живуть у братній любові, вражає більше, аніж могутні та розкішні сакральні споруди. Тому ми покликані не тільки творити і прикрашати рукотворний храм, а й передусім плекати красу і велич нерукотворного храму – людини, і будувати Церкву як живу спільноту, як містичне Тіло Христове.

У час карантину ми наново відкрили для себе важливість міжособових стосунків і цінність людської солідарності, а ще – що ніхто з нас не спасеться сам, як часто повторює Папа Франциск. Ми зрозуміли, що вміння наживо спілкуватися, слухати і говорити, є більшою цінністю від усіх наших сучасних технологій, які, хоча й підтримують наше життя, допомагаючи нам брати участь у Службі Божій через соціальні мережі, проте ніколи не зможуть запевнити нам реальної зустрічі одне з одним та з живим Богом на спільній молитві. Ми можемо спілкуватися онлайн, але когось виховувати чи любити тільки онлайн – важко, практично неможливо. Тому завжди є необхідність здорових, повноцінних і автентичних людських стосунків.

Це важливе будування нового типу міжлюдських стосунків, заснованого на євангельській заквасці милосердної та співчутливої любові, нам слід розпочинати від найближчого оточення – нашої спільноти з єпископом та між собою. Припускаю, що кожен із вас уже переконався, наскільки важливими є живе спілкування та щирі стосунки в середовищі священнослужителів.

У день нашого рукоположення ми стали членами пресвітерського чину. Тож саме сьогодні важливо собі усвідомити, що цей чин не є чимось на зразок елітного клубу з особливими клерикальними привілеями. Це братерська жива спільнота найближчих Христових учнів та учасників Його священства. Оживлювала Святим Духом, вона повинна стати сьогодні для нашого духовенства простором взаємного слухання і підтримки, солідарності та взаємодопомоги, ділення своїми болями та радостями, невдачами та успіхами, – простором дозрівання в Христовому священстві. «Подивіться, як вони люблять один одного» – це були слова захоплення поганського суспільства, яке споглядало життя ранніх християн. Нехай ті самі слова стануть виявом захоплення сучасного світу, який побачать автентичну християнську солідарність наших спільнот. Одним із дієвих способів плекання такого священничого сопричастя є священничі братства, до створення та участі в яких я принагідно всіх вас заохочую.

Дорогі отці, ієромонахи, диякони та брати-семінаристи! Цього дня, коли ми святкуємо Встановлення Святого Таїнства Священства, прагну привітати  всіх вас із цим великим Божим даром для людини. Сердечно дякую, що свого часу ви відповіли на це Господнє покликання і, отримавши Таїнство Священства, цього дару не занедбуєте, але ним живете, у ньому зростаєте і приносите плоди. Цього дня вся Христова Церква на чолі зі своїм Главою – Ісусом Христом, молиться за вас! Нехай благодать Святого Духа покріпляє вас у цьому служінні, обдаровує креативністю та чутливістю до пошуків нових форм і способів його здійснення, аби щоразу краще допомагати сучасній людині пережити цілющу і спасенну зустріч із живим Христом у лоні наших церковних спільнот.

Входячи в цей пасхальний час, зичу вам небесної радості від здійсненого завдання, яку ми зможемо принести воскреслому Господеві за Його словом: «Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити» (Лк. 17, 10).

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого мученика Євпсихія,
22 квітня 2021 року Божого

 




ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА ДО МОЛОДІ

Дорога в Христі молоде в Україні та на поселеннях!

Вербна неділя, свято Господнього входу в Єрусалим — це той день, коли Церква з винятковою увагою огортає вас своїми думками і молитвами. Наша традиція молитовного спілкування є надзвичайно важливим досвідом особливо зараз, коли, у зв’язку з карантинними обмеженнями і соціальним дистанціюванням, ми мусимо докладати ще більше зусиль, щоб зберігати наші стосунки живими і міцними. COVID-19 завдав удару всім: старшим і молодим, родинам і спільнотам – тому Церква бажає бути поруч із кожною людиною. Однак зокрема ми хочемо супроводжувати молодих людей, які зростають і формуються в цей час величезних викликів і випробувань.

Якщо вам зараз двадцять один рік, то третина вашого життя пройшла огорнена мороком війни на Сході України, а останні півтора року ви переживаєте глобальну пандемію, якої світ не знав уже століття. Додаймо ще політичну поляризацію, економічні негаразди в багатьох країнах нашого проживання та особисту турбулентність, яка притаманна кожній молодій людині, – отримаємо заплутаний клубок, а часом майже вибухову суміш.

Проте Христова Благовість запевняє нас, що в події, яку згадуємо сьогодні, незважаючи на те що вона відбулася дві тисячі років тому, є чимало тонких відповідей на виклики сучасності. Що ж ми святкуємо і заново переживаємо цього дня?

Після трьох років проповідування і навчання в різних куточках Ізраїлю, зцілень, чудес і конфліктів з учителями закону, Ісус разом із учнями йде до Єрусалиму, щоб там святкувати Пасху. Така практика — святкувати Пасху в храмовому місті — була для тогочасного Божого народу духовною подією року! Уявімо собі тогочасний Єрусалим — столицю країни, велике місто, море прочан з усього світу, римські легіонери, купці й торговці, кожен із яких намагається знайти собі роль і місце. Схоже на наш глобалізований світ, чи не так? І тут з’являється Ісус. Він щойно воскресив Лазаря, багато мешканців і паломників Його добре знають завдяки проповідям, зціленням і чудам, які Він учинив раніше, а тому новина про Його появу миттю облітає місто, і люди виходять Його зустріти.

Кого вони зустрічають? В’їзд Христа в Єрусалим називають тріумфальним, царським. На це вказують різні знаки — пальмове гілля, яке в стародавньому світі вважалося символом перемоги; ослятко, яке для юдеїв уособлювало здійснення пророцтв про Месію, що прийде визволити народ від поневолення; натовп, який вітає Христа вигуками «Осанна!» і називає царем.

У біблійному сенсі цар Ізраїлю — це той, хто створює і захищає простір життя для свого люду і є посередником між Богом і Його народом. Тобто через царя Бог постійно творить, животворить свій народ і ним опікується. На час подій, про які чуємо, царя вже немає багато століть — полон змінився на поневолення, повстання зазнають поразок, народ звикає до щоразу нових загарбників, починає співпрацювати з ними, щоб вижити. Та юдеї не втрачають надії, очікують царя-воїна, який визволить народ,  припинить римське панування, поверне минулу славу і дасть достаток.

Що ж, зрештою, відбувається? Цар таки приходить, але Він інший, аніж сподівалися тоді юдеї і уявляємо сьогодні ми. Приходить не посередник, а сам Господь, не завойовник, а Бог-Творець і Спаситель, який захотів стати слугою для свого створіння. Він дарує перемогу, але нікого не поневолює. У Його обозі немає полонених, трофеї ж отримують усі. Він захоплює, але не країну, місто чи трон, як цього боялися римляни та юдейська верхівка, а серця людей, — захоплює собою, приваблює власним прикладом, зворушує своїм Словом, кличе йти за Ним!

Куди, куди йде Христос і кличе інших? Єрусалимські археологи відтворили Господній шлях через Єрусалим. Вони стверджують, що Він входив у місто через південні ворота при Силоамській купелі, місце, відоме також як «Нижнє місто». Там збиралися знедолені, бідні, хворі та каліки, позбавлені шансу на життя і навіть можливості піднятися на Храмову гору та принести жертву, щоб святкувати, як усі.  Він іде до упослідженого, відкиненого народу, щоб відкрити йому простір життя і здоров’я та дарувати Пасху. Саме ці люди першими – разом із захопленою та зворушеною молоддю – вітають Його як Спасителя і Месію.

Вислів «Осанна! Благословен, хто йде в ім’я Господнє, Цар Ізраїлів!» мовою сучасної людини можна перекласти як «Благословенний той, хто дає мені шанс, можливість піднятися з дна, куди мене закинуло життя, віднайти себе в цьому великому чужому мегаполісі». Божественна сила Христа проявляється в тому, що Він робить для цих людей можливим неможливе — зцілює тих, кому тогочасне лікарське мистецтво не здатне допомогти, дозволяє відчути себе гідними в очах Божих тим, кого суспільство і навіть священнослужителі принижують чи відкидають, а через воскрешення Лазаря показує, що має владу повертати життя тим, хто не має надії і сили жити.

Христос дає шанс усім! Дивний цей Цар! Він не забирає життя в опонентів, а навпаки — віддає своє життя. Адже фінальною точкою тріумфального в’їзду Христа в Єрусалим є Голгота, а Його троном – хрест. Звідти Він царює не лише над Юдеєю, як глузливо написали римські воїни, а над усім світом, звідти перемагає  не земних ворогів, а гріх і саму смерть.

Цар, якого сьогодні вітаємо вербовими галузками, нічого в нас не забирає, а все нам подає і віддає. Дарує і захищає «життєвий простір» для всіх, здійснює всі мрії сучасної молодої людини. Він не просто відкриває сенс життя, як великий учитель чи пророк, а дає його, як може лише Бог. Саме про цю Божу силу і владу — зцілювати і давати життя — так важливо пам’ятати сьогодні, коли наш світ тремтить через пандемію, що зробила нас заручниками страху. Вірус немилосердно вбиває і калічить — мабуть, у кожного є друзі, родичі чи знайомі, які стали його жертвами. Крім того, він поцілив у саме серце людських стосунків — сьогодні інша людина в нашій людській уяві являє собою не таїну і можливість, а небезпеку і загрозу.  Коронавірусний світ вже змінив наші рефлекси та звички. Людство вже понад рік живе в режимі самозбереження. Незнайомці в громадському транспорті чи супермаркеті не можуть обмінятися випадковими усмішками, а друзі стримуються від спонтанних обіймів підтримки та приязні. Захищаючи своїх старших родичів від хвороби, ми мимовільно розширюємо межі їхньої самотності.

Не сумніваймося, світ визволиться з полону пандемії! Ми, християни, віримо, що порятунок приходить від Бога. Проте Він делікатно діє через розум, серце і руки людини, надавши їй усі необхідні засоби. Наші ближні – це не лише небезпека, а й порятунок. Йдеться про лікарів, які відчайдушно борються за кожне життя; про волонтерів, які купують апарати штучного дихання та кисневі концентратори; про доброчинців, які допомагають коштами і продуктами; про тих, які, дотримуючись правил, зберігають людяність; про наших ближніх і друзів, які, попри всі обмеження, супроводжують нас своїми зичливими думками, щирою молитвою, щоденною послугою. Пандемія вчить нас не боятися, а навпаки – розуміти, що ми, незважаючи на свою крихкість, все ж таки сильні.

Однак ми ще не повністю усвідомлюємо, наскільки зранені теперішнім досвідом і наскільки глибока ця глобальна травма. Коронавірус оголив і загострив емоційні та соціальні проблеми в багатьох людей. Ми знімемо маски – та чи зможемо довіряти? Чи не буде нашим автоматичним рефлексом замкнути домівку і серце перед болем іншого, лишень пробіжить тінь страху, що він може бути загрозою? На ці запитання немає готових відповідей. Дорогі молоді люди, саме разом із вами Церква їх шукатиме і намагатиметься гоїти рани сучасної людини, спричинені пандемією та іншими викликами й проблемами, які увиразнила глобальна хвороба.

Людство потребує Цілителя. Лише Він здатний нас захопити, зворушити, наповнити змістом, дати відчуття, що ми спроможні і цей шторм пережити. Господь стишує бурю і водночас вчить нас веслувати.

«Не бійся, дочко Сіону, ось іде твій цар верхи на жереб’яті ослиці» (Ів. 12, 15; пор. Зах. 9, 9). Дорога українська молоде, разом з усім світом ти переживаєш так багато труднощів! Можливо, через пандемію і карантин хтось втратив роботу чи студентський підробіток, хтось не зміг вступити до омріяного університету чи поїхати вчитися за кордон, хтось змушений повністю змінити свої плани чи поставити мрії на паузу, хтось раптово втратив рідних і друзів…

Проте не біймося, у час цих викликів наш Цар, наш Господь є поруч із нами, так само як Він був разом із Марією та Мартою, коли вони оплакували свого брата Лазаря, чи з відкинутими біля Силоамської купелі. Він там, де біль, страх і відчай, щоб загоювати рани, заспокоювати, обнадіювати та творити простір життя.

Господь Бог є лідером і провідником, який не принижує і не захоплює силою, а дає відчуття гідності та окрилює. Тому, шукаючи земних авторитетів і вчителів, звертайте увагу на тих, у кому є щось Христове, хто не лякається болю, натомість старається його полегшувати, хто не панує, а служить, хто кличе за собою, приваблюючи власним прикладом, а не поневолює. І самі будьте такими. Нехай Господь у сьогоднішньому святі захопить і зворушить наші серця, поведе за собою та дасть силу заспівати: «Осанна во вишніх! Благословен, хто йде в ім’я Господнє!».

Благословення Господнє на вас!

СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святої Матрони, що в Солуні,

9 квітня 2021 року Божого